-- Він вже близько, -- він вдивлявся в хуртовину. – Йди прямо, з такою ж швидкістю, як досі. Ти наздоженеш його за два квартали.
-- Що? А ти куди? – намагався випитати я у тіні, що зникала. – Хай тобі чорт.
Я глибоко вдихнув, вилаявся ще раз, витягнув меча і рушив уперед. У мене не виходило з думки, як я все це поясню, якщо ми переслідуємо не ту людину?
Тоді я побачив його в світлі, що падало з дверей шинку. Високий, худорлявий чоловік брів понуро, не звертаючи уваги на своє оточення. Загребельний? Звідки мені знати? Тільки Елмо і Отто брали участь в нальоті на ферму…
Мене осінило. З усіх нас, тільки вони могли впізнати Загребельного. Отто було поранено, а Елмо ми не бачили від… Де він був? Вкритий снігом у якомусь провулку, холодний, як ця огидна ніч?
Лють витіснила страх.
Я сховав меч в піхви й витягнув кинджал. Я тримав його захованим під плащем. Постать попереду не оглянулася, коли я наздогнав її, пішов поряд.
-- Що, паскудна нічка, дідусю?
Він буркнув щось нерозбірливо. Коли я зрівняв з ним крок, він поглянув в мій бік, його очі звузилися. Він повільно зробив крок вбік, придивився до мене уважно. В його очах не було страху. Він був певний у собі. Він не був схожим на дідуся, що бродить вулицями міських нетрів. Ті бояться власної тіні.
-- Чого тобі треба? – пролунало спокійне, відверте запитання.
Він не мусив боятися. Я боявся за нас обох.
-- Ти порізав мого товариша, Загребельний.
Він зупинився. В його очах блиснуло щось дивне.
-- Чорний Загін?
Я кивнув.
Він дивився на мене. Очі задумливо звузилися.
-- Цілитель. Ти – цілитель. Тебе звуть Док.
-- Радий познайомитися. -- Впевнений, що мій голос пролунав не так слабо, як я почувався.
Що в біса тепер робити? Подумав я.
Загребельний одним ривком відхилив полу плаща. Коротким мечем зробив випад в мій бік. Я сковзнув убік, розхилив плащ, ухилився ще раз і спробував вихопити свого меча.
Загребельний завмер. Він зустрівся зі мною поглядом. Видавалося, що його очі ставали щораз більші й більші… Я тонув у двох однакових сірих ставках… Куточки його рота розтягнулися в посмішці. Він зробив крок до мене, піднімаючи меч…
І раптово застогнав. На його обличчі з’явися вираз цілковитого здивування. Я вирвався з-під впливу його чарів, відступив і зайняв оборонну позицію.
Загребельний повільно повернувся в напрямку темряви. В його спині стирчав ніж Ворона. Загребельний потягнувся рукою і витягнув його. В нього з губ зірвався жалібний звук. Він пильно поглянув на ніж, тоді, дуже повільно, почав співати.
-- Рухайся, Док!
Закляття! Дурень! Я забув ким був Загребельний. Я кинувся у напад.
В ту ж мить з другого боку з’явився Ворон.
Я поглянув на труп.
-- Що тепер?
Ворон став на коліна, витягнув ще один ніж. В нього було лезо з зубчиками.
-- Хтось отримає нагороду Ловця Душ.
-- Він буде рвати й метати.
-- Ти збираєшся розповісти йому?
-- Ні. Але куди ми це все подінемо?
Бували часи, коли Чорний Загін процвітав, але багатими ми не були ніколи. Накопичення багатств не входить в наші пріоритети.
-- Мені не помішає трохи грошей. Старі борги. А решта… Поділимо. Відправимо в Берил. Що завгодно. Гроші валяються. Гріх залишати їх Поневоленому.
-- Тобі вирішувати, -- знизав я плечима. – Сподіваюся, Ловець Душ не подумає, що ми його кинули.
-- Знаємо тільки ти та я. Я йому розповідати не збираюся.
Він змахнув сніг з обличчя старого. Загребельний швидко холонув.
Ворон взявся за ніж.
Я лікар. Мені доводилося ампутувати кінцівки. Я солдат. Мені доводилося побувати на кривавих полях бою. Та все одно мене нудило. Відрізати голову трупа видавалося мені нелюдським.
Ворон заховав наш жахливий трофей під плащем. Його це зовсім не бентежило. Вже по дорозі додому, я запитав:
-- Навіщо ми взагалі погнали за ним?
Він не відповів відразу. Тоді:
-- В останньому листі Капітан наказав закінчити з цим всім, як тільки з’явиться слушна нагода.
Коли ми наблизилися до площі, Ворон сказав:
-- Йди нагору. Перевір чи дідько там. Якщо немає, відправ самого тверезого по віз. Сам повертайся сюди.
-- Гаразд, -- зітхнув я і поспішив до нашого помешкання. Заради тепла я був готовий на все.
Сніг сягав уже понад тридцять сантиметрів. Я боявся, що відморозив собі ноги.
-- Де ти в біса був? – запитав Елмо, як тільки я зайшов спотикаючись в двері. – Де Ворон?
Я поглянув навколо. Ловця Душ не було. Гоблін і Одноокий повернулися і тепер лежали як вбиті. Отто і Хагоп хропіли, як велетні.
-- Як справи в Отто?