Цим разом я фантазував про її дитинство. Мені подобається робити це з усіма негідниками. Як спліталася і зав’язувалася у вузли нитка, що з’єднує істоту в Чарах з маленькою дівчинкою, якою вона колись була? Візьміть маленьких дітей. Майже всі вони симпатичні, милі й кохані, солодкі, як мед, збитий з маслом. Тоді звідки беруться злі люди? Інколи я йду по казармі й питаю себе, як усміхнений, допитливий малюк міг перетворитися в Трипалого, Веселуна чи Мовчуна.
Маленькі дівчатка в два рази миліші й невинніші ніж хлопчики. Я не знаю жодної культури, що не виховує їх в цьому дусі.
Тоді звідки взялася Леді? Або, якщо на те пішло, Шепіт? Саме про це я розмірковував у своєму останньому оповіданні.
Гоблін всівся поряд зі мною. Прочитав написане.
-- Не згоден, -- сказав він. – Я гадаю, що з самого початку це був її свідомий вибір.
Я повільно повернувся до нього, гостро відчуваючи присутність Ловця Душ, який стояв кілька метрів позад мене і спостерігав за стрільбою.
-- Насправді, я не думаю, що все було так. Гоблін. Це скоріше… Як тобі сказати. Якщо хочеш щось зрозуміти, ти вкладаєш його у звичній для себе манері.
-- Ми всі так поступаємо. В щоденному житті це називається шукати виправдовувань.
Щира правда, інколи важко змиритися зі справжніми мотивами. Більшість людей, на той час, коли сягають мого віку, приховують свої мотиви так часто, що забувають якими вони були на початку.
Я зауважив тінь, що падала мені не коліна. Підняв погляд. Це Ловець Душ витягнув руку, запрошуючи мене взяти участь в стрільбі з лука. Ворон зібрав стріли, став поряд і чекав, коли я займу місце на вогневому рубежі.
Перші з моїх трьох стріл прошили ганчірку.
-- Вчіться, синки! – промовив я і повернувся, щоб вклонитися.
Ловець Душ читав моє оповідання. Він підняв погляд на мене.
-- Дай собі спокій, Док! Все було зовсім не так. Хіба ти не знав, що вона вбила свою сестру близнючку, коли їй було чотирнадцять років?
Щурі своїми крижаними пазурами почали шкребти в мене по спині. Я повернувся і вистрелив. Стріла просвистіла далеко від мішені. Я випустив ще кілька з таким самим результатом, тільки розігнав голубів навколо.
Ловець взяв лук.
-- Що, Док, нерви здають? -- Блискавично, він загнав три стріли в коло діаметром менше, ніж три сантиметри. – Продовжуй вправлятися. На ділі доведеться стріляти під значно більшим стресом.
Він повернув мені лук.
-- Головне це концентрація. Уяви собі, що оперуєш когось.
Уявити собі, що оперую когось. Ага. Мені вдалося провести кілька доволі незвичних критичних операцій посеред поля бою. Згоден. Але це зовсім інше.
Ви скажете старе, всім відоме виправдання. Так, але… Це дійсно зовсім інше.
Я заспокоївся трохи й мені вдалося попасти в мішень рештою стріл. Я зібрав їх і уступив місце Ворону.
Гоблін вручив мені мої нотатки. Роздратовано, я зім’яв свою баєчку.
-- Дати тобі щось, щоб заспокоїти нерви? – запитав Гоблін.
-- Ага. Залізну стружку, чи що там Ворон їсть. – Моя самоповага дуже сильно похитнулася.
-- Спробуй ось це, -- Гоблін протягнув мені маленьку, шестикінечну срібну зірку на ланцюжку. В самісінькій середині зірки знаходилася чорна голова медузи.
-- Амулет?
-- Ми подумали, він стане тобі у пригоді завтра.
-- Завтра? – Ніхто не повинен був знати, що відбувається.
-- Ми не сліпі, Док. Це – Загін. Може ми й не знаємо що, але всі відчувають, що щось готується.
-- Ага. Гадаю, що так. Дякую, Гоблін.
-- Я, Одноокий і Мовчун, ми всі працювали над ним.
-- Дякую. А що з Вороном? – Коли хтось робить такий жест, я почуваюся краще, змінивши тему.
-- Ворону він не потрібен. Він сам собі амулет. Сідай. Треба поговорити.
-- Я не можу говорити з тобою про завдання.
-- Та знаю. Я гадав, ти хочеш почути про Вежу. – Він досі не розповів мені про свій візит. Я вже втратив надію.
-- Гаразд. Розповідай, -- я поглянув на Ворона. Стріла за стрілою прошивали ганчірку.
-- Ти, що, записувати не будеш?
-- А, так, -- я приготував папір. Факт, що я веду Літопис, справляє сильне враження на хлопців. Тільки так вони досягнуть безсмертя.
-- Радий, що я не заклався з ним.
-- Не заклався з ким?
-- Ворон хотів зробити ставки, хто краще стріляє з лука.
-- Бачу ти взявся за розум і вже не дозволяєш розвести себе, як крілика, -- фиркнув Гоблін. – Берися за перо.
Він розпочав свою історію.
Він не додав нічого нового до чуток, які я чув то тут, то там. Змалював місце, куди він потрапив, як велику, холодну кімнату, похмуру і вкриту пилом. Ну, а що ще можна очікувати від Вежі. Чи від будь-якого замку.