-- Як вона виглядала?
Саме ця частина загадки інтригувала мене найбільше. В мене в голові стояв образ темноволосої красуні невизначеного віку, настільки сексуально привабливої, що вражала звичайних смертних, як удар булави. Ловець Душ казав, що вона красива, та я потребував підтвердження з незалежних джерел.
-- Не знаю. Не пам’ятаю.
-- Тобто, як це не пам’ятаєш? Як можна не пам’ятати такого?
-- Не кип’ятися, Док. Не пам’ятаю, та й годі. Вона стояла прямо перед мною, а тоді… Тоді я бачив тільки велетенське жовте око, воно все збільшувалося і збільшувалося, почало дивитися крізь мене, заглядаючи в кожен потаємний куток моєї душі. Це все, що я пам’ятаю. Око досі сниться мені в кошмарах.
Я зітхнув, роздратований.
-- Гадаю, цього й слід було сподіватися. Леді може пройти зараз повз нас і ніхто не здогадається, що це вона.
-- Саме цього вона й прагне, Док. Коли все розлетиться в дрізки, а до цього йшло, поки ви не знайшли документи, вона може просто піти собі. Тільки Поневолені можуть розпізнати її, а з ними вона якось справиться.
Сумніваюся, що все так просто. Таким людям, як Леді важко погодитися грати другу скрипку. Скинуті принци і далі поводяться, як принци.
-- Дякую, що ти завдав собі клопоту й розповів мені, Гоблін.
-- Ніяких клопотів. Не було, що розповідати. Я відтягував цю розмову тільки тому, що це страшно гнітить мене.
Ворон позбирав свої стріли. Він підійшов і сказав Гобліну:
-- Йди підкинь клопів Одноокому в матрац, чи що. В нас купа роботи.
Його турбувала моя непевна стрільба. Ми залежали один від одного. Якщо хтось схибить, то існували значні шанси, що ми помремо, ще до того, як випустимо другу стрілу. Я не хотів і думати про це.
Та думки про це покращили мою концентрацію. Цим разом більшість моїх стріл потрапило в ганчірку.
Робити це в ніч перед тим, що чекало нас з Вороном, було клятим божевіллям, проте Капітан відмовився зламати трьохсотлітню традицію. Він також відмовився вислухати наші протести, чому Ловець Душ вибрав нас, чи поділитися додатковою інформацією, якою явно володів. Тобто, я розумів, що Ловець хотів зробити й навіщо, та чому він хотів, щоб цим зайнялися саме Ворон і я, було вище мого розуміння.
-- Хочеш знати чому, Док? – запитав він нарешті. – Тому, що я наказую тобі, ось чому. А тепер іди й читай.
Раз в місяць, ввечері, весь Загін збирається і Літописець читає записи своїх попередників. Ці читання повинні познайомити хлопців з історією і традиціями Загону, які тягнуться сотні років і тисячі кілометрів.
Я поклав обраний фрагмент на примітивний пульпіт і почав зі звичного привітання.
-- Добрий вечір, побратими. Читання Літопису Чорного Загону, останнього з Вільних Загонів Хатовара. Сьогодні я читатиму з Книги Кетте, написаної на початку другого століття історії Загону літописцями Осадом, Агріпою, Дубом і Брилем. В той час Загін служив Богові Болю з Чо’н Делор. Тоді наш Загін був чорніше чорної землі.
-- Це текст Літописця Бриля. В ньому розповідається про роль Загону в подіях, що призвели до падіння Чо’н Делора, -- почав я читати, а сам подумав, що за свою історію Загін повоював за багато пропащих справ.
Ера Чо’н Делора дуже схожа на нашу, але тоді, Загін налічував понад шість тисяч багнетів і мав більше шансів впливати на власну долю.
Я загубився в часі й просторі. Старина Бриль з біса добре володів пером. Три години я читав, розійшовшись, як шалений проповідник. Хлопці сиділи, мов зачаровані. Коли я закінчив, вони влаштували мені овацію. Я залишив пульпіт з почуттям, що виконав своє призначення в цьому житті.
Фізичні й психічні наслідки мого виступу проявилися, коли я повернувся в казарму. Як в офіцера, в мене була власна кімнатка. На непевних ногах я направився прямо туди.
Там на мене чекав Ворон. Він сидів на моєму ліжку і прикрашав стрілу. Вона була обмотана срібною смужкою, на якій він щось вирізьблював. Якби я не був повністю вичерпаний, мене б це зацікавило.
-- Ти був чудовий, -- сказав мені Ворон. – Навіть я відчув це.
-- Га?
-- Завдяки тобі я зрозумів, що означало бути побратимом в Чорному Загоні в ті часи.
-- Дехто досі відчуває це.
-- Так. І навіть більше. Ти задів їх за живе.
-- Ага. Звичайно. Що ти робиш?
-- Готую стрілу на Кульгавого. З його справжнім іменем. Ловець Душ сказав мені.
-- А, -- виснаження не дало мені заглибитися далі в цю справу. – Чого тобі треба?
-- Завдяки тобі я відчув щось вперше з того часу, як моя жінка та її коханці спробували вбити мене і присвоїти мої титули й права, -- він встав, примружив око і поглянув вздовж стріли. – Дякую, Док. На мить я знов відчув себе людиною.