-- Кульгавий в шести кілометрах на північ від нас. Він вже на місці зустрічі. Далі підете без мене. Якщо я наближуся ще хоч трохи, він відчує мене. Здайте значки. Їх він теж може викрити.
Ворон кивнув, віддав значок, зняв лук, поклав стрілу на тятиву, натягнув, тоді відпустив. Я повторив його рухи. Це трохи заспокоїло мої нерви.
Я так зрадів, що нарешті стояв на твердій землі, що був готовий цілувати її.
-- Бачиш стовбур того великого дуба? – Ворон вказав на другий бік ріки. Випустив стрілу. Вона застряла в кількох сантиметрах від середини. Я глибоко та повільно вдихнув і теж вистрілив. Моя стріла застряла на пару сантиметрів ближче до середини.
-- Цим разом треба було побитися зі мною об заклад, -- зауважив він. А Ловцю: -- Ми готові.
-- Нам потрібні докладніші інструкції, -- додав я.
-- Підете берегом ріки. Там повно звіриних стежок. Дорога доволі легка. Та й взагалі немає сенсу поспішати. Шепіт з’явиться лише за кілька годин.
-- Річка тече на захід, -- зауважив я.
-- Далі вона завертає. Слідуйте за нею п’ять кілометрів, тоді повернете на північний захід, і підете прямо через ліс. – Ловець присів, очистив землю від листя й гілочок і паличкою намалював карту. – Якщо дійдете до цього повороту, це означає, що ви зайшли задалеко.
Раптово Ловець завмер. Понад хвилину він прислухався до чогось, що чув тільки він. Тоді продовжив.
-- Леді каже, що ви зорієнтуєтеся, що вже близько, коли дійдете до ліска з великих вічнозелених дерев. Це – священне місце людей, що вимерли ще до Домінації. Кульгавий чекає в самій середині ліска.
-- Цього достатньо, -- сказав Ворон.
-- Ти будеш чекати тут? – запитав я.
-- Не бійся, Док.
Я глибоко вдихнув щоб заспокоїтися.
-- Ходімо, Ворон.
-- Секундочку, Док, -- сказав Ловець Душ. Витягнув щось з клунка. Виявилося, що це стріла. – Стріляй цією.
Я оглянув її непевно, тоді поклав у сагайдак.
Ворон наполіг, що йтиме попереду. Я не сперечався. До того як вступити в Загін, я був міським хлопчиком. В лісі мені незатишно. Особливо такому великому, як Захмарний Ліс. Занадто тихо. Занадто відлюдно. Занадто легко заблукати. Перших три кілометри я більше переживав, чи знайду дорогу назад, ніж про майбутню зустріч. Багато часу я провів, намагаючись запам’ятати різні орієнтири.
За цілу годину Ворон не обізвався й словом. Я був поглинутий власними думками, тож мені це не перешкоджало.
Він підняв руку. Я зупинився.
-- Гадаю, що досить, -- сказав він. – Тепер сюди.
-- Угу.
-- Привал, -- він всівся на велетенський корінь дерева, спиною до стовбура. – Щось ти сьогодні небалакучий, Док.
-- Є про що подумати.
-- Ага, -- посміхнувся він. – Наприклад, що за нагорода нас чекає?
-- Серед іншого. – Я витягнув стрілу, яку дав мені Ловець. – Поглянь.
-- Тупий наконечник? – він помацав його. – Якийсь м’який. Що це в біса таке?
-- І я про те саме. Це означає, що я не повинен вбити її.
В нас не було питання, хто стрілятиме в кого. Кульгавий з самого початку належав Ворону.
-- Може й так. Проте я не маю наміру загинути, намагаючись взяти її живцем.
-- Я теж. Ось чому це турбує мене. І ще з десяток інших питань. Таких як, чому насправді Леді обрала нас з тобою і чому вона хоче взяти Шепіт живцем… Хай йому грець. Так недовго й виразку шлунку заробити.
-- Готовий?
-- Гадаю, що так.
Ми пішли вбік від ріки. Йти стало важче, але невдовзі ми піднялися на пагорб і побачили край ліска з вічнозеленими деревами. Мало що росло під ними. Крізь їхнє гілляччя сонячне світло майже не пробивалося. Ворон зупинився щоб помочитися.
-- Пізніше не буде нагоди, -- пояснив він.
Ворон мав рацію. Краще не мати таких проблем, коли лежиш у засідці на відстані кинутого каменю від вороже налаштованого Поневоленого.
Мене починало трусити. Ворон заспокійливо поклав руку мені на плече.
-- Все буде добре, -- пообіцяв він. Та він сам в це не вірив. Його рука теж тремтіла.
Я запхав руку в камзол і торкнувся амулета Гобліна. Трохи допомогло.
Ворон запитально підвів брову. Я кивнув. Ми знову рушили в дорогу. Я жував смужку в’яленого м’яса, просто щоб заспокоїти нерви. Далі ми йшли мовчки.
Серед дерев показалися руїни. Ворон оглянув гліфи вирізьблені в камені. Знизав плечима. Ці знаки йому нічого не говорили.
Далі ми наблизилися до великих дерев, древніх предків тих, що ми минали досі. Вони здіймалися на висоту понад сто метрів, а стовбури мали такі товсті, що двоє чоловік ледь змогли б обхопити їх. Місцями сонячне проміння світлими мечами пробивалося крізь густі гілки. В повітрі висів міцний запах смоли. Тиша була приголомшливою. Ми рухалися вперед крок за кроком, докладаючи зусиль, щоб звуки ніг не зрадили нашої присутності.