-- Нічого особистого. Ти просто вичерпав кредит довіри. Вона особисто віддала наказ.
Кульгавий заціпенів.
-- Чому ти не вбив його? – запитав Ловець Душ Ворона.
Ворон сидів на стовбурі найбільшого поваленого дерева, з луком на колінах, втупивши погляд в землю. Він не відповів.
-- Він дійшов до висновку, що ти вигадаєш щось краще, -- сказав я.
Ловець засміявся.
-- Я думав про це по дорозі сюди. Не придумав нічого відповідного. Я скористаюся прикладом Ворона. Я повідомив Перевертня. Він вже в дорозі, -- Ловець поглянув на Кульгавого. – В тебе поважні проблеми, друзяко.
А до мене:
-- Здавалося б, людина такого поважного віку мала б набратися розуму за своє життя.
Він повернувся до Ворона.
-- Ворон, Кульгавий твоя винагорода від Леді.
-- Я вдячний, -- буркнув Ворон.
Я так і думав. Я повинен був теж отримати щось з цього, та поки що не бачив нічого, що хоча б віддалено нагадувало предмет моїх бажань.
Ловець Душ знов прочитав мої думки.
-- Здається, твоя винагорода змінилася. Її ще не доставили. Вмощуйся зручніше, Док. Ми тут надовго.
Я пішов і всівся біля Ворона. Ми не розмовляли. Мені було нічого сказати, а він загубився десь у своїх думках. Як я вже казав, людина не може жити однією ненавистю.
Ловець Душ перевірив, чи добре зв’язані наші в’язні, затягнув килим в тінь і вмостився на кам’яній брилі.
Через двадцять хвилин прибув Перевертень, такий великий, бридкий, брудний і смердючий, як завжди. Він оглянув в’язня, порадився з Ловцем, півхвилини поревів на Кульгавого, а тоді всівся на свій літаючий килим і помчав геть.
-- Він теж відмовляється, -- пояснив Ловець. – Ніхто не хоче брати гріх на душу.
-- Тоді хто? – запитав я себе. У Кульгавого більше не було лютих ворогів.
Ловець знизав плечима і повернувся до своєї кам’яної брили. Він бурмотів десятком різних голосів, замкнувся в собі. Гадаю, йому це подобалося не більше ніж мені.
Час стомлено плентався. Сонячні промені падали під щораз гострішим кутом. Гасли один за одним. Я задумався, чи бува Ворон не має рації у своїх підозрах. Як стемніє, ми станемо легкою здобиччю. Поневоленим не потрібно сонця, щоб бачити.
Я поглянув на Ворона. Що діялося у нього в голові? Його обличчя було позбавлене будь-яких емоцій. Саме з таким виразом обличчя він грав у карти.
Я зіскочив з колоди і почав ходити по колу, повторюючи шлях Кульгавого. Більше не було що робити. Я кинув шишку у вузол на стовбурі дерева, за яким ми з Вороном ховалися… А він пригнувся! Я стрімголов помчав до закривавленого меча Шепіт перш, ніж до мене дійшло, що я побачив.
-- Що трапилося? – запитав Ловець Душ, коли я зупинився.
-- Здається, потягнув м’яз, -- зімпровізував я. – Думав трохи побігати, щоб його відпустило, але щось трапилося з ногою.
Я потер праву литку. Здається, повірив. Я поглянув у бік дерева, та нічого не побачив.
Але я знав, що там був Мовчун. І при потребі з’явиться знов.
Мовчун. Як в біса він потрапив сюди? Так само, як ми? Чи він вмів робити фокуси, про які ніхто навіть не підозрював?
Театрально, я пошкутильгав до Ворона. Жестами я спробував дати йому знати, що якщо справа дійде до серйозної сутички, в нас буде допомога, проте він не зрозумів моє повідомлення. Він був занадто поглинений своїми думками.
*****
Стемніло. Над нашими головами висів срібний півмісяць, кілька слабких промінчиків пробивалося на галявину. Ловець і далі сидів на кам’яній плиті. Ми з Вороном і далі сиділи на поваленому дереві. В мене почала боліти задниця. Я сидів мов на голках. Я був змучений, голодний і переляканий. З мене було досить, та я не міг набратися мужності й сказати це.
Раптово Ворон вийшов з коми. Він оцінив ситуацію і запитав:
-- Що ми в біса робимо?
Прокинувся Ловець Душ.
-- Чекаємо. Вже залишилося недовго.
-- Чекаємо чого? – запитав я. Коли мене підтримує Ворон, я стаю сміливим. Ловець Душ пильно поглянув на мене. Я відчув якийсь дивний рух в гаю позад мене, відчув, як Ворон напружився, готовий діяти.
-- Чекаємо чого? – перепитав я слабим голосом.
-- На мене, цілителю.
Я відчув подих в себе на потилиці. Скочив у бік Ловця і не зупинився поки в моїй руці не опинився меч Шепіт. Ловець засміявся. Цікаво, чи він зауважив, що моя нога раптово одужала? Я глянув на меншу колоду. Нічого.
Колоду, з якої я щойно зіскочив, охопило дивовижне світло. Я не бачив Ворона. Він зник. Я міцніше стиснув меч Шепіт, сповнений рішучості добряче стукнути Ловця Душ.
Світло проплило над поваленим деревом і опустилося перед Ловцем. Світло таке яскраве, що я не міг довго дивитися на нього. Воно залило всю галявину.