Зараз нас було три тисячі. Ми відступали перед безжалісним потоком, що залив Паничі. Наперекір всьому, наше невелике братство зберегло бойовий дух і як тільки Капітан пробився крізь лінію облоги, стало ядром, до якого почали приєднуватися втікачі з місця катастрофи. Ми стали мозком і нервовою системою залишків розбитого війська. Леді особисто відправила накази всім офіцерам Імперії прислухатися до думки Капітана. Тільки наш Загін добився значних успіхів під час північної кампанії.
Хтось виринув з пилюки та вітру, що завивав позад мене і постукав мене по плечу. Я блискавично повернувся. На заміну ще не час.
Переді мною стояв Ворон. Капітан здогадався, де мене шукати.
Голова Ворона була замотана в якесь лахміття. Я примружився, підняв руку, щоб закритися від дошкульного піску. Він прокричав щось схоже на:
-- Кап ви те.
Я похитав головою. Він показав пальцем назад, схопив мене і прокричав у вухо:
-- Капітан викликає тебе.
Звичайно, що викликає. Я кивнув, передав лук і стріли й пішов схилившись перед вітром і піском. Нам бракувало зброї. Стріли, які я йому дав належали бунтівникам. Ми збирали їх після того, як вони зі свистом прилітали з бурої імли.
Крок за кроком, крок за кроком. Я повільно брів, притиснувши підборіддя до грудей, зіщулившись і примруживши очі, а мені по маківці голови барабанив пісок. Мені не хотілося повертатися. Капітан не скаже мені нічого хорошого.
На мене вилетів великий кущ, що підскакував і крутився. Він ледь не звалив мене з ніг. Я засміявся. З нами був Перевертень. Повстанці змарнують купу стріл, коли кущ налетить на їхній стрій. Вони мали над нами десятикратну, а то й п'ятнадцяти кратну перевагу, проте ці цифри аж ніяк не послаблювали їхній страх перед Поневоленими.
Я пер прямо в пащу вітру, поки мені не здалося, що я зайшов надто далеко, а то й взагалі заблукав. Зі мною завжди так. Як тільки я вирішив здатися, на тобі маєш, перед мною чудом з’явився острівець спокою. Я увійшов на нього, ледь не впавши, коли вітер раптово зник. В мене у вухах і далі гуділо, я не міг повірити в тишу.
Посеред цього острівця, зімкнувши лави, один за одним рухалося тридцять возів. Більшість була заповнена раненими. Вози оточувала тисяча воїнів, які вперто пленталися на південь. Вони втупили очі в землю, з жахом чекаючи своєї черги захищати ар’єргард. Ніхто не розмовляв, не перекидався жартами. Це був далеко не перший їхній відступ. Вони йшли за Капітаном тільки тому, що він був їхнім єдиним шансом залишитися в живих.
-- Док! Сюди! – Лейтенант покликав мене з правого флангу колони.
Капітан виглядав немов сердитий від природи ведмідь, якого передчасно розбудили від зимової сплячки. Сивина на його скронях тремтіла, коли він пережовував слова перш, ніж виплюнути їх назовні. Обличчя осунулося. Очі потонули в темних западинах. В голосі чулася безмежна втома.
-- Здається, я наказав тобі бути поряд.
-- Прийшла моя черга…
-- В тебе немає черги, Док. Я спробую пояснити простими словами так, щоб навіть ти зрозумів. В нас три тисячі людей. Ми ведемо невпинні бої з повстанцями. В нас один доморослий знахар і один справжній лікар, щоб ними всіма опікуватися. Одноокий витрачає половину енергії допомагаючи підтримувати цей купол спокою. Отже, всі медичні обов’язки залишаються тобі. Це означає, що ти не можеш ризикувати своїм життям в строю. В жодному випадку.
Я втупив погляд в порожнечу над його лівим плечем, похмуро спостерігаючи за піском, що кружляв навколо захищеної зони.
-- Ти мене зрозумів, Док? Я ясно висловлююся? Я високо ціную, що ти готовий на все заради Літопису, що ти палаєш бажанням взяти участь в бою, але…
Я похитав головою, поглянув на вози та їхній сумний вантаж. Так багато поранених і так мало я міг зробити для них. Він не розумів наскільки безпомічним я почувався. Я міг тільки підлатати їх і молитися, а ще створити зручні умови для тих, хто був при смерті, поки вони не відійшли. Тоді ми викидали їх з возів, щоб зробити місце для нових поранених.
Ми втратили надто багато тих, кого можна було врятувати, якби в мене був час, вишколені помічники й пристойна операційна. Чому я пішов у бойовий стрій? Тому, що там я міг допомогти. Міг помститися нашим мучителям.
-- Док, -- гаркнув Капітан. – В мене таке враження, що ти не слухаєш.
-- Так, сер. Зрозумів, сер. Залишуся тут і займуся вишиванням.
-- Не журися так, -- він торкнувся мого плеча. – Ловець каже, що завтра ми дійдемо до Сходів Сліз. Тоді зробимо те про, що всі так мріємо. Розквасимо Черствому ніс.