Пролунав гуркіт каміння – це потекла розплавлена скеля, залишаючи стіни гір без опори. Внизу почулися крики, безнадійні крики тих, хто бачить, як наближається їхня загибель, і не можуть зробити нічого, щоб зупинити або уникнути її. Люди Черствого варилися живцем і гинули розчавлені уламками.
Не було жодних сумнівів, що вони потрапили до відьми в казан, проте щось все одно непокоїло мене. Здавалося, що як на військо таких розмірів, криків було замало.
Місцями скеля нагрілася настільки, що загорілася. З каньйону оскаженіло пашіло жаром. Завивання вітру заглушало гуркіт падаючого каміння. Світло стало настільки яскравим, що можна було побачити, як підрозділи повстанців лізуть вгору по серпантину.
Замало, подумав я… Мою увагу привернула самотня постать на сусідньому виступі. Один з Поневолених, хоча в мерехтливому, непевному світлі, я не розібрав хто. Він кивав сам до себе, спостерігаючи за муками ворога.
Розтоплена лава, обвали й полум’я продовжували поширюватися, поки весь ландшафт не вкрився червоними жилами й булькаючими калюжами.
Краплина вологи вдарила мене по обличчю. Я здригнувся і поглянув угору. Друга краплина ляснула по переніссі.
Зірки зникли. Пористі днища важких сірих хмар мчали над моєю головою так низько, що, здавалося, я міг доторкнутися до них. Краєвид родом з пекла підфарбовував їх яскравими барвами.
Над каньйоном днища хмар відкрилися. Я потрапив під самий край зливи, мене ледь не збило з ніг. Внизу дощ просто скаженів.
Вода зіткнулася з розпеченою скелею. Різнокольорова пара бухнула в небо з оглушливим шумом. На краю, який окутав мене, коли я кинувся втікати, вона була така гаряча, що в мене почервоніли ділянки шкіри.
Бідолашні дурні, ці повстанці, подумав я. Їх зварили немов раків…
Можливо я й був невдоволений тим, що не бачив нічого особливого у виконанні Поневолених. Тепер мені це минулося. Я ледь втримав вечерю в шлунку, розмірковуючи, скільки холодних, жорстоких розрахунків потрібно було, щоб запланувати це все.
Мене охопили муки сумління, знайомі кожному найманцеві, і яких не зрозуміти людині іншої професії. Моя робота – перемогти ворогів свого роботодавця. Як правило, любими доступними засобами. Боги мені свідки, наш Загін нерідко служив кровожерливим негідникам. Однак те, що відбувалося внизу, було якось неправильно. Споглядаючи назад, я гадаю, що ми всі відчули це. Можливо, це враження виникло з недоречного почуття солідарності з такими ж солдатами, що вмирали, не маючи можливості захищатися.
Ми в Загоні знаємо, що таке честь.
Шум зливи й пари притих. Я відважився повернутися на свій спостережний пункт. За винятком кількох невеличких ділянок, в каньйоні було темно. Я пошукав поглядом Поневоленого, якого бачив раніше. Проте він зник.
Вгорі, з-поза останніх хмар з’явилася комета, спотворивши небо своєю маленькою, глузливою посмішкою. Було чітко видно, що її хвіст вигнутий. Місяць обережно виглянув над зубчастим обрієм і кинув погляд на понівечену землю.
Саме з цього напрямку залунали сурми, в їхніх металічних голосах виразно вчувалися нотки паніки. Вони уступили місце приглушеним відстанню звукам битви. Галас швидко наростав. Судячи по звуках, сутичка була жорстокою і хаотичною. Я вирушив у бік польового госпіталя, впевнений, що незабаром там знайдеться для мене робота. Не знаю чому, я не був особливо переляканий чи засмучений.
Повз мене пролітали посланці, кожен цілеспрямовано мчав до своєї мети. Принаймні одна річ вдалася Капітану. Він відновив у цих недобитків порядок і дисципліну.
Щось просвистіло в мене над головою. Хтось на темному прямокутнику промчав у місячному світлі, повертаючи в напрямку сутички. Ловець Душ на своєму літаючому килимі.
Навколо нього палахкотіла яскрава фіолетова оболонка. Килим несамовито захитався, ковзнув боком на десяток метрів. Світло потьмяніло, стиснулося і зникло, залишивши в мене перед очима плями. Я знизав плечима і побрів під гору.
Перші поранені прибули в госпіталь раніше ніж я. В певному сенсі, я був радий. Це вказувало на ефективність і здатність зберегти спокій під ворожим обстрілом. Капітан творив дива.
Тупіт загонів, які рухалися в темряві, підтвердив мої підозри, що це не просто незначна атака людей, які переважно уникають пітьми. (Ніч належить Леді). Якимось чином, нас обійшли з флангу.
-- Курва, нарешті ти показав свою бридку мармизу, -- гаркнув Одноокий. – Йди туди. На операцію. Я наказав їм розставити світло.
Я помився і взявся до роботи. До мене приєдналися слуги Леді, і почали героїчно допомагати. Вперше з того часу, коли ми вступили на службу до Леді, я відчув, що дійсно допомагаю пораненим.