Якщо нам вдасться повернутися.
Ми лежали нерухомо на високому, вкритому мохом і мертвим листям, вапняку. Струмок внизу насміхався з наших бід. На нас падали тіні голих дерев. Низькосортні чари Одноокого і його соратників допомагали нам замаскуватися. Запах страху і вкритих потом коней дражнив мені ніздрі. З дороги, що знаходилася над нами, доносилися голоси вершників повстанців. Я не розумів їхньої мови, проте знав, що вони сперечаються.
Притрушена незайманим шаром листя і гілок, дорога здалася нам закинутою. Втома взяла гору над обережністю. Ми вирішили поїхати нею. Проте, коли ми завернули за поворот, то опинилися віч-на-віч з патрулем повстанців, який знаходився на другому боці вкритої луками долини, в яку впадав потічок.
Вони проклинали наше зникнення. Кілька з них злізло з коней і помочилося з насипу вниз…
Пір’їнка почала метатися.
Дідько! Крикнув я подумки. Дідько! Дідько! Я так і знав!
Повстанці щось забелькотіли і вишикувалися в лінію на краю дороги.
Я тріснув Пір’їнку в скроню. Гоблін міцно обхопив її з іншого боку. Кмітливий Мовчун сплів сітку чарів, спритно перебираючи гнучкими, мов щупальця пальцями біля грудей.
Кошлатий кущ затремтів. Старий, жирний борсук перевальцем збіг вниз по березі й перетнув струмок, зникнувши в густих заростях тополі.
Повстанці вилаялися і почали кидати камінням. Каміння відбивалося від валунів на дні струмка, калатаючи немов череп’яний посуд при ударі об землю. Солдати гупали чоботами і повторювали один одному, що ми десь поблизу. Пішки нам далеко не втекти. Логіка могла перекреслити всі зусилля наших чарівників.
Мене охопив страх, від якого в мене підгиналися коліна і тремтіли руки: я ледь не всрався. Він наростав поступово, кожного разу, коли я уникав певної смерті. Марновірство шептало мені, що мої шанси зменшуються.
Кудись зник відновлений бойовий дух, який я відчував ще зовсім недавно. Безпричинний страх показав, що це була всього лиш ілюзія. Під накипом цієї ілюзії я досі зберіг панікерські настрої, які притягнув з собою зі Сходів Сліз. Для мене війна закінчилася поразкою. Я хотів тільки одного – втекти звідси.
Мені здалося, що Мандрівник теж пожвавішав. Я кинув на нього лютий погляд. Той відразу ж стих.
Легенький вітерець поворушив листя. Піт на моєму тілі дещо охолов. Страх трохи відступив.
Повстанці знов посідали на коней. Не припиняючи сварку, вони поїхали вверх по дорозі. Вони з’явилися в полі мого зору там, де разом з каньйоном шлях завертав на схід. Під яскраво-червоними камзолами, на них були чудові кольчуги. Шоломи і зброя в них були відмінної якості. Було видно, що повстанці процвітають. А починали вони як натовп, озброєний вилами й косами.
-- Ми могли завалити їх, -- сказав хтось.
-- Бовдур! – обірвав Лейтенант. – Зараз вони не впевнені, кого бачили. Якби ми затіяли бійку, то всі їхні сумніви зникли б.
Нам ще бракувало, щоб повстанці довідалися про нас, коли ми так близько до дому. В нас не залишалося простору для маневру.
Солдат, що обізвався, був приблудою, який прибився до Загону за час нашого довгого відступу.
-- Брате, якщо хочеш залишитися з нами, затям собі одне. Ми б’ємося тільки якщо в нас немає іншого виходу. Хтось з наших теж міг постраждати, розумієш?
Той щось буркнув.
-- Їх вже не видно, -- сказав Лейтенант. – Рушаємо.
Він пішов першим, в напрямку скелястих пагорбів, що лежали за лукою. Я застогнав. Знов під гору.
В мене вже і так болів кожен м’яз. Я був готовий звалитися від втоми. Я народився не для того, щоб невпинно марширувати від світанку до сутінків, з тридцяти кілограмовим вантажем на спині.
-- Швидко ти зорієнтувався, хай тобі чорт, -- похвалив я Мовчуна.
Він вислухав похвалу і знизав плечима, нічого не сказавши. Як завжди.
-- Вони повертаються, -- пролунав крик ззаду.
Ми розтягнулися на схилі, вкритого травою, пагорба. Прямо на південь від нас, над небокраєм здіймалася Вежа. Базальтовий куб вселяв страх навіть на відстані в п'ятнадцять кілометрів. І він зовсім не вписувався у ландшафт. Уява вимагала, щоб навколо протягалася вогняна пустеля, або хоча б земля скована вічною мерзлотою. А насправді, вся місцевість була велетенським зеленим пасовищем. Південні схили пологих пагорбів були всіяні маленькими фермами. На берегах струмків, що ліниво вилися поміж пагорбами, росли дерева.
Ближче до Вежі, земля ставала менш пасторальною, проте аж ніяк не нагадувала той морок, який приписували цитаделі Леді пропагандисти повстанців. Не було запаху сірки чи безплідних рівнин. Жодні химерні й злі створіння не бродили серед розкиданих людських кісток. Жодні чорні хмари не мчали під гуркіт грому по небу.