— Він так сказав? — Феноліо відсунув стільця і засміявся. — Знаєш що? Він мені все більше подобається. Я думаю, що напишу ще одну оповідку про нього, таку, в якій він буде героєм і не…
— …помре? — Меґі відчинила двері. — Я перекажу йому, але гадаю, йому недовго стане стовбичити в одній із твоїх оповідок.
— Але ж він стовбичить у ній. Він навіть добровільно повернувся у мою оповідку! — вигукнув Феноліо услід Меґі, коли та поспішала сходами донизу. — Ми всі стовбичимо тут, Меґі, по самі вуха! Коли ти повернешся? Я хочу представити тебе Козимо!
Меґі не відповіла. Звідки їй було знати, коли вона повернеться?
— Оце ти називаєш поквапитися? — запитав Вогнерукий, коли вона захекана стояла перед ним, засовуючи пергамент Феноліо до торбинки. — Для чого цей пергамент? Чи, може, старий дав тобі одну зі своїх пісень як причастя у дорогу?
— Щось на кшталт того, — відповіла Меґі.
— Ну, аби лиш моє ім'я не з'являлося там, — сказав Вогнерукий.
— Нам далеко? — вигукнула Меґі, наздоганяючи його й Фарида.
— Увечері дістанемося, — сказав Вогнерукий через плече.
Крики
В складах хочу бачити спрагу,
У звуці торкатись вогню.
У крику морок відчути.
Як грубе каміння, шорстких хочу слів.
Білі жінки не йшли геть. Здавалося, Реза їх більше не помічала, але Мо відчував їх, як тінь при сонячному світлі. Він їй нічого не сказав. Вона виглядала такою втомленою. Єдине, що її ще підтримувало, — надія, що Вогнерукий скоро прийде — із Меґі.
— От побачиш, він знайде її. — Реза шепотіла йому увесь час, коли його била лихоманка. Як тільки вона могла бути такою впевненою? Немов Вогнерукий ніколи не кидав її напризволяще, ніколи не крав книжку, ніколи не зраджував. Меґі. Бажання ще раз її побачити було сильніше від заманювання і шепотіння білих жінок, сильніше від болю в грудях. І хто міг сказати, можливо, ця клята історія все ж таки обернеться на краще? Хоча Мо добре пам'ятав пристрасть Феноліо до сумних розв'язок.
— Розкажи мені, як там надворі, — часом шепотів він Резі. — Це надто безглуздо стовбичити в іншому світі і нічого не бачити, окрім печери.
І Реза описувала йому те, чого він не міг бачити: дерева, набагато більші й старіші, ніж усі дерева, які він коли-небудь бачив, феї, як рій комашні у гіллі, скляні чоловічки у високій папороті та нічні жахи, що не мали імені. Одного разу вона впіймала для нього фею — Вогнерукий розповідав їй, як це зробити. Вона тримала мале створіння між долонями, піднесла йому близько до вуха, щоб він міг чути роздратований голос, схожий на цвірінькання.
Усе видавалося таким справжнім, хай скільки він собі не повторював, що все тут лише складається з чорнила й паперу. Тверда долівка, на якій він лежав, сухе листя, що шелестіло, коли він у лихоманці повертався з боку на бік, гарячий подих ведмедя і Чорний Принц, якого він востаннє зустрічав на сторінках книжки. А тепер він сидів поруч із ним, охолоджував йому чоло, тихо розмовляв з Резою. Чи, може, це таки гарячкове марення?
Навіть смерть відчувалася по-справжньому в цьому Чорнильному світі. Дуже по-справжньому. Було дивно зустрітися з нею тут, у світі, який походив із книжки.
Втім, навіть якщо смерть складалася лише зі слів, навіть якщо це було, можливо, нічим іншим, як грою слів — його тіло сприймало це за правду. Його серце відчувало страх, його плоть — біль. І білі жінки не йшли геть, навіть якщо Реза їх не бачила. Мо відчував їх поруч із собою, щохвилини, щогодини, щодня і щоночі. Янголи смерті Феноліо. Чи вони полегшували смерть порівняно з тим світом, з якого він походив? Ні. Ніщо не полегшить її. Втрачаєш, що любиш. Отакою є смерть. Тут і там.
Надворі було світло, коли Мо почув перший крик. Він думав, що на нього знову напала лихоманка. Проте з Резиного обличчя зрозумів, що й вона чула брязкіт зброї, крики, репетування…
Зойки про смерть. Мо намагався підвестися, але біль пронизав його, немов звір, що встромив зуби в груди. Він бачив Принца, котрий стояв перед печерою з оголеним мечем у руках, помітив, як Реза підхопилася. Від лихоманки її обличчя здавалося розмитим, проте Мо побачив раптом іншу картину: Меґі, яка сиділа на кухні Феноліо і сполохано втупилася поглядом у старого чоловіка, а він тим часом, сповнений гордості, розповідав їй, як гарно він улаштував смерть Вогнерукого. О так, Феноліо любив сумні сцени. І, можливо, він саме написав нову.