— Резо! — Мо кляв свого важкого від лихоманки язика. — Резо, сховайся, сховайся де-небудь у хащі.
Проте вона лишилася біля нього, як і завжди, крім одного-єдиного дня, коли його голос відпровадив її геть.
Закривавлена солома
Кобольди длубалися в землі, ельфи на деревах співали пісень.
Це були незаперечні дива читання, однак за ними приховувалося справжнє диво: в оповідках слова наказували речам існувати.
З Фаридом у непрохідній хащі Меґі часто було страшно, а з Вогнеруким було інакше. Здавалося, ніби дерева шелестіли голосніше, коли він проходив повз них, а кущі простягали йому гілки. Феї сідали на наплічник, мов метелики на цвіт, смикали його за волосся, поки він не відганяв їх, розмовляли з ним. З'являлися і зникали й інші істоти, про яких Меґі не чула ні від Рези, ні звідки-небудь ще, деякі з них були просто парою очей поміж дерев.
Вогнерукий вів їх настільки упевнено, немов шлях перед ним проліг червоною ниткою. Вів без перепочинку все далі, вгору, вниз, глибше в хащу. Геть від людей. Коли нарешті зупинився, у Меґі тремтіли ноги від утоми. Був пізній сполуденок. Вогнерукий провів рукою по надламаному гіллю куща, пригнувся, роздивлявся вогкий ґрунт і підійняв жменю розтоптаних ягід.
— Що таке? — запитав Фарид стурбовано.
— Забагато слідів. Забагато чобіт.
Вогнерукий тихо вилаявся і рушив швидше. Забагато чобіт… Меґі збагнула, що він мав на увазі, коли таємний табір з'явився поміж дерев. Вона побачила звалені шатра, затоптане багаття.
— Залишайтесь тут! — звелів Вогнерукий, і цього разу вони скорилися.
Сповнені страху, вони спостерігали, як вогнедув вийшов з-під захистку дерев, роззирнувся, підняв брезент шатра, подлубався в холодному попелі — і перевернув два тіла, що нерухомо лежали поруч із багаттям. Меґі хотіла кинутись до нього, але Фарид міцно стримав її.
Коли Вогнерукий зник у печері і знову вийшов звідти з блідим обличчям, Меґі вирвалася й побігла до нього.
— Де мої батьки? Вони всередині? — Дівчинка відсахнулась, коли її нога наштовхнулася на ще одного мертвого.
— Ні, там більше нікого немає. Але я знайшов ось це. — Вогнерукий простягнув їй шматок тканини.
Реза мала сукню з таким самим візерунком. Тканину було замащено кров'ю.
— Упізнаєш?
Меґі кивнула.
— Отже, твої батьки були тут. Кров, напевно, твого батька. — Вогнерукий провів рукою по обличчю. — Можливо, хтось утік. Хтось, хто зможе розповісти, що тут відбулося. Я огледжуся. Фариде!
Фарид підбіг до нього. Меґі хотіла проштовхнутися між обома, та Вогнерукий стримав її.
— Меґі, послухай! — сказав він і поклав їй руки на плечі. — Це добре, що твої батьки не тут. Очевидно, вони ще живі. У печері був табір, де твоя мати, мабуть, доглядала твого батька. До того ж я знайшов ведмежі сліди, це означає, що Чорний Принц був тут. Можливо, якраз по нього і прийшли, хоча тоді незрозуміло, чому вони забрали решту.
Вогнерукий наказав Меґі чекати в печері. Вхід був такий високий і широкий, що міг вільно пройти дорослий чоловік. Печера, яка таїлася за ним, глибоко сягала гори. Долівку було притрушено листям, ковдри і постіль з соломи лежали рядами щільно одна до одної. Неважко було здогадатися, де лежав Мо. Солома там була кривава, так само, як і ковдра, яка лежала поруч. Миска з водою, перевернутий дерев'яний келих і букет сухих квітів… Меґі підняла їх і провела пальцями по цвіту. Відтак опустилася на коліна і роздивлялася закривавлену солому. Пергамент Феноліо тиснув їй у груди, а Мо не було. Як слова Феноліо допомогли б йому?
«Спробуй-но! — шепотів внутрішній голос. — Ти не знаєш, наскільки сильні його слова у цьому світі. Зрештою, цей світ із них створено!»
Вона почула кроки за спиною. Фарид і Вогнерукий повернулися. Вогнерукий тримав на руках маленьку дівчинку. Широко розплющеними очима вона дивилася на Меґі, немов бачила страшний сон, від якого просто не могла прокинутися.
— Зі мною вона не хотіла говорити, проте Фаридів вигляд, на щастя, викликає більше довіри, — сказав Вогнерукий, обережно опускаючи дитину на ноги. — Вона розповіла, що звати її Ліаною і що їй п'ять років. І що тут було багато людей, срібних людей з мечами й зміями на грудях. Не велика несподіванка, я б сказав. Очевидно, вони повбивали охоронців і кількох тих, що оборонялися, а потім решту забрали з собою, власне жінок і дітей. Поранених, — він кинув побіжний погляд на Меґі, — завантажили на візок. Коней не мали. Дівчинка лишилася тут, бо її мама сказала, щоб вона сховалася між деревами.