Потому він зник, а Фарид стояв із заплаканими очима.
— Клятий негідник! — шепотів він. — Тричі проклятий сучий син, та він ще побачить. Я прокрадуся за ним. Я пильнуватиму його! Я поклявся. — Несподівано він упав на коліна перед Меґі й узяв її за руку. — Ти підеш до Омбри? Прошу. Я мушу піти за ним, ти ж розумієш!
Меґі нічого не сказала. Та й що вона мала казати? Що вона так само нізащо не повернеться, як і він? Щоб він почав умовляти її? Проноза вештався попід Фаридовими ногами, потім вискочив надвір. Дівчинка побігла за куницею, але зупинилася при вході до печери — маленька, розгублена постать, зовсім самотня.
«Точнісінько як я», — подумала Меґі.
Не дивлячись на Фарида, вона витягла з-під пояса пергамент Феноліо. Літери ледь розпізнавалися у сутінковому світлі печери.
— Що це таке? — Фарид випростався.
— Слова. Нічого, крім слів, але краще, ніж нічого.
— Зачекай! Я запалю світло. — Фарид потер кінчиками пальців один об один і прошепотів щось, з'явилося крихітне полум'я на нігті його великого пальця. Він легенько подув на пломінь, аж поки той не здійнявся, як полум'я свічки, і тримав пальця над пергаментом. Мерехтливе світло осяяло літери, немов Розенкварц підмалював їх свіжим чорнилом.
«Марно! — шепотіло всередині Меґі. — Вони виявляться марними! Мо нема, він далеко, напевно, його немає в живих».
«Заспокойся! — накинулась Меґі на внутрішній голос. — Я нічого не хочу чути. Більш нічого не можу зробити, геть нічого!»
Вона схопила замащену кров'ю ковдру, поклала на неї пергамент і провела пальцями по вустах. Перед печерою все ще стояла дівчинка, очікуючи, що її мама повернеться.
— Читай, Меґі! — Фарид підбадьорливо кивнув.
І вона почала читати, вчепившись пальцями в ковдру з засохлою кров'ю Мо.
— Мортимер відчув біль… — Їй здалося, що вона сама його відчула, в кожній літері на її язику, в кожному слові, яке з'являлося на її вустах. — Рана пекла. Вона роз'ятрювала, як ненависть у Мортолиних очах, коли стара вистрелила. Можливо, це її ненависть висмоктувала з нього життя, робила його все слабшим і слабшим. Він відчував власну кров, мокру і теплу на шкірі. Відчував, як смерть хапала його. Аж раптом сталося дещо інше:
Слова. Слова, які пом'якшили біль, охолодили його чоло і говорили про любов, виключно про любов. Вони полегшили дихання та зцілили рану, крізь яку проникала смерть. Він відчув їхнє звучання на шкірі й у глибині душі. Вони все гучніше й чіткіше проникали крізь темряву, що погрожувала проковтнути його, аж раптом він упізнав голос, який промовляв слова: це був голос його доньки — і білі жінки позабирали безкровні руки, немов пообпікалися її любов'ю.
Меґі затулила обличчя руками. Пергамент скрутився на колінах, немов розумів, що зробив свою справу. Солома колола їй крізь сукню, як тоді, у криївці, до якої Каприкорн наказав посадити її з Мо. Вона відчула, як хтось погладив її волосся, і на якусь мить, якусь шалену мить вона подумала, що слова Феноліо повернули Мо назад до печери, цілого і здорового, і що все знову буде гаразд. Проте коли вона підвела голову, то поруч із нею стояв Фарид.
— Це було чудово, — сказав він. — Сподіваюся, допомогло. Ось побачиш.
Проте Меґі заперечливо похитала головою.
— Ні! — прошепотіла вона. — Ні. Це лише чудові слова, а мого батька зроблено не зі слів Феноліо, а з крові й плоті.
— Ну? І що це означає? — Фарид забрав її руки від заплаканого обличчя. — Можливо, все й складається зі слів. Поглянь-но на мене. Вщипни мене. Невже я з паперу?
Ні, він був не з паперу. І Меґі всміхнулася крізь сльози, коли він поцілував її.
Невдовзі після того, як Вогнерукий пішов, вони почули кроки між деревами. Фарид розклав вогонь, Меґі притулилась до його плеча, а маленька дівчинка поклала голову їй на коліна. Кропива не сказала ні слова, коли виринула з темряви і побачила зруйнований табір. Вона мовчки ходила від одного мертвого до іншого, шукала життя, якого вже не було, у той час коли Хмароходець із закляклим обличчям вникав у те, що йому передав Вогнерукий. Фарид, схоже, усвідомив лише тепер, що Меґі так само, як і він, не планувала повертатись до Омбри, коли попросила Хмарохідця передати звісточку не лише для Роксани й шпільманів, а й для Феноліо. З його незворушного обличчя не було видно, чи він гнівається, чи тішиться.
— Повідомлення для Феноліо я записала! — Меґі, краючи собі серце, вирвала аркуш із записника. З другого боку, для чого вона мала його використати, аніж як для порятунку. Якби вона ще могла врятувати тата… — Ти знайдеш Феноліо на вулиці чоботарів, у Мінервиному будинку. І дуже важливо, щоб лише він прочитав повідомлення.