— Посильний, Феноліо! — Її обличчя було червоне, неначе вона зашвидко бігла. — Посильний із замку! Хоче тебе бачити! Козимо хоче тебе бачити!
Феноліо поквапився до дверей, розрівнюючи на собі туніку, яку йому зшила Мінерва. Він уже кілька днів поспіль не знімав її, вона була добряче зім'ята, втім, що тут удієш. Коли він хотів було заплатити Мінерві, та лиш похитала головою і сказала, що він уже заплатив оповідками, які розповідав її дітлахам щодня і щовечора. Все одно, туніка була розкішною, навіть якщо і заплачено за неї дитячими оповідками.
Посильний чекав на вуличці перед будинком, з поважним виразом обличчя та наморщеним від нетерпіння чолом. На ньому була чорна мантія, неначе Князь Зітхач усе ще сидів на троні.
«Дурниці! Все тепер буде інакше! — подумав Феноліо. — Неодмінно! Відтепер я розповідатиму цю історію, а не мої персонажі».
Його провідник навіть ні разу не обернувся до нього, коли він вуличками поспішав за ним.
«Непривітний бовдур! — подумав Феноліо. — Та, напевно, навіть він вийшов з-під мого пера, один із багатьох безіменних, якими я залюднив цей світ, щоб головним персонажам ходилося не надто самотньо».
На зовнішньому дворі замку перед стайнями вешталися безліч панцерних. Феноліо запитував себе, що їм тут треба. Між зубцями фортечного муру, вгорі, люди Козимо ходили туди-сюди, мов зграя собак, яка мала охороняти ватагу вовків. Панцерні вороже зиркали на них.
«Дивіться-дивіться собі! — думав Феноліо. — Для вашого темного господаря у моєму сюжеті не буде головної ролі, він лиш красиво вибуде звідти, як і належить пристойному лиходієві Може, вигадати нового негідника, оповідки швидко надокучають без пристойного лиходія? Втім, Меґі не позичить свій голос, щоб створити його».
Охоронці біля брами внутрішнього двору здійняли догори списи.
— Що це означає?
Голос Змієголова пролунав назустріч Феноліо, щойно він увійшов до внутрішнього двору.
— Невже ти хочеш сказати, що він мене примусить далі чекати, ти, вошива Хутромордо?
Тихший голос злякано відповів. Феноліо побачив Туліо, коротуна Тлустого князя, котрий стояв перед Змієголовом. Він сягав князеві якраз до розшитого сріблом паска. Позаду нього було двоє охоронців Тлустого князя, а за Змієголовом — щонайменше двадцятеро важкоозброєних чоловіків. Жахливе видовище, хоча Рудого Лиса там не було, і навіть Свистун десь подівся.
— Ваша дочка прийме вас. — Голос Туліо тремтів, як листя на вітрі.
— Моя дочка? Якщо мені захочеться Віолантиного товариства, то запрошу її до свого замку. Я хочу нарешті побачити небіжчика, який воскрес! І тому ти негайно відведеш мене до Козимо, смердючий кобольдів виродку!
Туліо затремтів.
— Князь Омбри, — почав він наново тоненьким голосом, — не прийме вас!
Ці слова примусили Феноліо відсахнутися, немов від удару в груди, і він ступив у трояндовий кущ, який вчепився колючками у його щойно зшиту туніку. Що ж це знову-таки означає? Не прийме? Чи це входило в його плани?
Змієголов випнув губи, немов щось йому зле смакувало. Жили набрякли на скронях, темним по червоній плямистій шкірі. Він пильно поглядав на Туліо ящірячим оком. Потім вихопив із рук найближчого до нього солдата самостріл і, коли Туліо, мов наляканий кролик, знітився, спрямував його на пташку в небі. Постріл був влучний. Птах із закривавленим жовтим пір'ям упав Змієголову просто під ноги. Золотий пересмішник, Феноліо навмисно вигадав його для замку Тлустого князя. Змієголов нахилився і витягнув стрілу з крихітних грудей.
— Ось, візьми! — сказав він і втиснув до рук Туліо мертву пташку. — І перекажи своєму господареві, що, цілком очевидно, він залишив свій розум у царстві мерців. Цього разу нехай це буде йому виправданням, але якщо він відправить тебе під час моїх наступних відвідин з подібним зухвалим посланням, то отримає не пташку, а тебе зі стрілою в грудях.
Туліо поглянув на закривавлену пташку в руці і кивнув.
Проте Змієголов розвернувся і дав знак своїм людям слідувати за ним. Провідник Феноліо боязко опустив голову, коли вони крокували повз нього.
«Подивися на нього! — думав Феноліо, коли Змієголов пройшов так близько від нього, що здавалося, старий відчуває запах його поту. — Ти вигадав його!»
Феноліо втягнув голову в плечі, мов черепаха, яка учуває небезпеку, і не поворухнувся, аж поки брама не зачинилася за останнім панцерним.