— О, так, ти був суворим, — відповіла за нього Бридка. — Ти забирав у нього собак, коли він поводився так, як зараз. І коня.
О, вона була хитра, хитріша, аніж вважав Феноліо. Він тихо підійшов до дверей. Як добре, що він скоро мешкатиме у замку. Він мусить не зводити очей з Віоланти, інакше вона скоро наповнить порожню пам'ять Козимо на свій смак. Козимо байдуже всміхався до своєї дружини.
«Він вдячний їй, — подумав Феноліо. — Він вдячний, що вона заповнить його порожнечу своїми словами, та він її не кохає. Ну, певна річ, про це ти знову не подумав, Феноліо! Чому ти не написав жодного слова про те, що Козимо кохає свою дружину? Чи не ти розповів Меґі історію про квіткарку, яка подарувала серце не тому, кому потрібно? Ну, принаймні Віоланта кохає Козимо. Досить поглянути на неї. З другого боку, Віолантина служниця, Бріана. Меґі стверджувала, що те дівча — донька Вогнерукого. Чи не з захватом вона дивилася на Козимо? А Козимо? Невже поглядає на служницю частіше, ніж на власну дружину? Не має значення! — думав Феноліо. — Тут скоро йтиметься про речі важливіші, ніж любов. Набагато важливіші…»
Ще один посланець
Найблякліше чорнило ліпше за найкращу пам'ять.
«Чудово! — подумав Феноліо, вийшовши за замкову браму. — Змієголов пінитиметься від люті увесь довгий шлях додому!» Уявивши це, він усміхнувся.
У зовнішньому дворі було повно чоловіків: здавалося, всі мешканці ковальського провулка завітали до замку.
«Ви творитимете слова, я ж накажу викувати мечі, чимало мечів. Невже Козимо вже готується до війни? Настав час і мені взятися до слів», — подумав Феноліо.
Коли він звернув до чоботарського провулка, йому здавалося, ніби він почув кроки позаду. Проте коли він обернувся, то побачив одноногого жебрака, що насилу прошкутильгав повз нього. Милиця вислизала йому з рук, під ногами було справжнє лайно: свинячий гній, лушпиння, смердючі помиї, вилиті з вікон.
«Калік скоро буде чимало, — розмірковував Феноліо. — Війна і є фабрикою калік…» Що за думки? Невже закралися сумніви щодо планів Козимо? Пусте…
«Клянусь усіма літерами абетки! Цих сходів мені не бракуватиме, коли я мешкатиму в замку! — подумав Феноліо, видираючись сходами вгору до своєї комірчини. — Попрошу Козимо, щоб не селив мене в башті. До Бальбулюсової майстерні зрештою також суцільний стомливий підйом сходами! Кілька сходинок для тебе закруто, а на війну ти при старості літ зважуєшся!»
Тихий голос у глибині душі завжди висловлювався у найбільш неслушні хвилини. Проте Феноліо призвичаївся пропускати його повз вуха.
Розенкварца не було на місці. Певно, він виліз із вікна відвідати знайомого скляного чоловічка. Феї також, здавалося, повилітали геть. Зітхнувши, Феноліо сів на ліжко. Він сам не знав чому подумав про онуків, про галас і регіт, яким вони заповнювали його хату.
«Ну то й що? — він гнівався сам на себе. — Мінервині діти здіймають такий самий галас, і як часто ти виганяв їх надвір, бо тобі було занадто!»
Почулися кроки.
«Ось тобі й на. Про вовка помовка!»
Він не в гуморі розповідати історії. Він мусить пакувати речі і сповістити Мінерву, що їй треба шукати нового квартиранта.
— Геть звідси, — гукнув він. — Дратуйте свиней на подвір’ї або курей, а Чорнильний ткач не має часу, бо переїздить до замку!
Двері відчинилися навстіж, однак із-за них вистромились аж ніяк не дві дитячих голівки. Замурзане обличчя, випуклі очі, залатані брудні шкіряні штани. Чоловік видався на диво знайомим. Серце Феноліо калатало. Срібно-сіра мантія Змієголова.
— Що це означає? — запитав він і підвівся з ліжка, утім незнайомець вже переступив поріг.
Він розчепірився і жахливо вишкірився. А коли Феноліо побачив його супроводжувача, йому підкосилися ноги. Баста всміхався до нього, як до друга, якого йому давно бракувало. І він був одягнений у срібло Змія.
— Невдача, знову невдача! — сказав Баста, озираючись. — Дівчинки немає. Ми крадемося за тобою тихо, як коти, бо сподіваємося впіймати двох пташок зразу. А тут лише старий потворний ворон. Але ж один краще, ніж нічого. Зрештою тебе занесло до замку у потрібний час, чи не так? Я відразу впізнав твоє бридке черепашаче обличчя, хоча ти мене навіть не помітив.
Ні, його Феноліо не помітив. Хіба він мав розглядати кожного чоловіка за Змієголовом?
«Якби ти був мудрий, Феноліо, — сказав він собі, — то саме так і вчинив би! Як ти міг забути, що Баста повернувся? Чи не досить було того, що трапилося з Мортимером?»
— Яка несподіванка! Басто! Як тобі вдалося втекти від Тіні? — голосно сказав він і відступив назад. Після того як одного чоловіка з сусіднього будинку зарізали уві сні, Феноліо поклав під подушку ножа, але не був певен, чи той ще досі лежав там.