— Шкода, він, певно, не помітив мене в клітці, в якій я сидів, — замуркотів Баста. — Каприкорнові пощастило менше, проте Мортола ще тут, і вона розповіла нашому давньому другу, Змієголову, про трьох пташок, яких ми шукаємо, небезпечних відьмаків, які вбивають за допомогою літер. — Баста повільно підійшов до Феноліо. — Як думаєш, хто ці пташки?
Бастин напарник грюкнув чоботом у двері, що ті аж зачинились.
— Мортола? — Феноліо намагався глузувати, проте його голос радше скидався на передсмертне вороняче каркання. — А чи не Мортола звеліла кинути тебе до клітки і згодувати Тіні?
Баста стенув плечима. З-під накидки стирчав ніж. Новісінький, як виглядало, розкішніший за всі, які він будь-коли мав в іншому світі, і безсумнівно настільки ж гострий.
— Так, це нелюб'язно з її боку, — сказав він, пестливо погладжуючи руків'я ножа. — Та вона дуже шкодує про це. Ну, ти знаєш, яких пташок ми шукаємо? Я допоможу. Одному, який найголосніше співав, ми вже скрутили в'язи.
Феноліо сів на ліжко.
— Припускаю, йдеться про Мортимера, — сказав він, повільно запускаючи руку під подушку.
— Еге ж! — Баста всміхнувся. — Бачив би ти, як Мортола встрелила його. У груди, як ворону, що клює сходи її на грядках.
О, як добре Феноліо знав, що відбувалося в чорній душі! Зрештою Феноліо вигадав його, як і Козимо. Баста любив зображати в подробицях ганебні власні вчинки та діяння інших.
Бастин напарник здавався не таким велемовним. Нудьгуючи, він роззирався у комірчині Феноліо. Добре, хоч скляного чоловічка не було там. Його так легко вбити.
— Тебе ми не розстріляємо. — Баста ступив до Феноліо, мов кіт на полюванні. — Тебе ми повісимо, щоб аж язик висолопився зі старої горлянки.
— Як дотепно! — сказав Феноліо, запускаючи пальці все глибше під подушку. — Але ж ти знаєш, що тоді буде. Ти також помреш.
Бастина усмішка зникла, наче миша в норі.
— До речі! — сердито зашипів він, хапаючись за амулет на шиї. — Я мало не забув. Ти вважаєш, що вигадав мене. А як щодо нього? — Він вказав на іншого чоловіка. — Це Зарізяка. Його ти теж вигадав? Він також колись працював на Каприкорна. Чимало паліїв тепер носить Змієве срібло, хоча дехто з нас вважає, що за Каприкорнових часів більше було втіхи. Усе це манірне збіговисько в Сутінковому замку… — Він презирливо сплюнув на підлогу. — Не випадково на гербі Змієголова змій. Перед ним треба плазувати, шляхетному панові це подобається. Та що вдієш? Платить він добре. Агов, Зарізяко? — запитав він свого супутника. — Скажеш, що цей старий тебе вигадав?
Зарізяка скривив мармизу.
Баста засміявся:
— Лише за твоє обличчя він заслуговує на нашого ножа, правда?
Зарізяка. Так, його він теж вигадав. Феноліо зробилося млосно, коли він згадав, чому він дав йому таке ім'я.
— Ну, старий, кажи вже! — Баста схилився так низько, що він відчув на обличчі його м'ятний подих. — Де дівчина? Якщо скажеш, може, ще трохи поживеш. Спершу малу відправимо услід за її батьком. Вона вже скучила за ним. Обоє любили одне одного до нестями. Кажи бігом, де вона! — Баста витяг ножа з-під паска. Клинок був довгий і ледь вигнутий. Феноліо ковтнув слину, наче міг придушити свій страх. Він засунув руку ще глибше під подушку, проте кінчики пальців наштовхнулися лише на шматок хліба, який, напевно, Розенкварц заховав там.
«Тим ліпше, — подумав він. — Яка тепер користь із того ножа? Баста проштрикнув би мене, перш ніж я встиг би взяти його в руки, не кажучи вже про Зарізяку».
Феноліо відчув, як піт заливає йому очі.
— Гей, Басто! Знаю, що ти любиш сам себе послухати, проте нехай він нас нарешті відведе. — Зарізячин голос прозвучав мов кумкання жаб уночі на пагорбах. Зарізяка з жаб'ячим голосом.
— Розпитати його ми можемо й пізніше, зараз мусимо відшукати решту! — квапив він. — Хтозна, що ще накоїть цей мертвий князь! А якщо він нас більше не випустить зі своїх клятих воріт? Що, коли він навздогін пошле своїх солдатів?
Баста, зітхнувши, встромив ножа знову під пасок.
— Гаразд, ти маєш рацію, — сказав він понуро. — Поспішати не варто. Випитувати — це мистецтво, справжнє мистецтво.
Він грубо схопив Феноліо за руку, заломив її і штовхнув старого до дверей.
— Як у давні часи, правда? — прошепотів Баста йому на вухо. — Я тебе вже виштовхував з твого дому, пам'ятаєш? Поводься так само добре, як і тоді — трохи житимеш. А коли проходитимемо повз жінку, яка у дворі годує свиней, скажи їй, що ми зайшли, щоб відвести тебе до давньої приятельки, зрозумів?