Феноліо кивнув. Мінерва не повірить жодному його слову, та, можливо, вона таки покличе когось на допомогу?
Бастина рука вже лежала на клинку, як знову почулися кроки східцями вгору. Стара деревина скрипіла й тріщала. Дітлахи. О, ні, тільки не це! Утім, крізь двері пролунав не дитячий голос.
— Чорнильний ткачу?
Баста кинув стурбований погляд на Зарізяку, а Феноліо впізнав голос: Хмароходець, старий канатоходець, який вже приносив йому звісточку від Чорного Принца. Той, напевно, не стане у пригоді зі своєю негнучкою ногою! Та яка новина привела його сюди? Може, Чорний Принц щось чув про Меґі?
Баста скерував Зарізяку ліворуч, а сам став праворуч від дверей. Потім дав сигнал Феноліо — і знову вийняв ножа з-під паска.
Феноліо відчинив двері. Вони були такі низькі, що старий щоразу пригинав голову, коли проходив крізь них. Хмароходець тер коліно.
— Кляті сходи! — сварився він. — Круті й порохняві. Добре, хоч ти на місці, і мені не треба підніматися ще раз. Ось. — Він обернувся, немов старий будинок мав вуха, і засунув руку до шкіряної сумки. — Дівчинка, яка мешкає у тебе, надіслала тобі ось це. — Він простягнув йому шматок паперу, що скидався на сторінку з записничка Меґі. Меґі ненавиділа виривати сторінки з книжки. Отже, звістка мала бути дуже важлива. Баста відразу ж і відбере її в нього.
— Ну, тримай! — Хмароходець нетерпляче сунув аркуш йому під носа. — Знаєш, як я поспішав принести тобі це?
Феноліо схопив листок. Він знав лиш: Басті не можна отримати повідомлення Меґі. Нізащо. Його пальці міцно вп'ялися в папір.
— Послухай! — вів далі Хмароходець. — Змієголов напав на таємний табір. Вогнерукий…
Феноліо майже непомітно хитнув головою.
— Чудово. Дуже дякую, знаєш, у мене саме гості, — сказав він, намагаючись розповісти очима про те, що не могли промовити його вуста. Він водив ними то вліво, то вправо, немов вони, як палець, могли вказати туди, де Баста і Зарізяка чекали за дверима.
Хмароходець відступив крок назад.
— Тікай! — вигукнув Феноліо і вистрибнув з дверей.
Хмароходець мало не покотився сходами. Феноліо радше сунувся сходами вниз, аніж спускався. Він не обернувся, аж поки не почув, як позаду лаявся Баста і кумкав Зарізяка. У дворі перелякано скрикнули діти, і звідкілясь долинув Мінервин голос. Феноліо побіг поміж сараї та шворки, на яких висіла їхня щойно випрана білизна. Свиня плуталась йому під ногами, він зашпортався й упав у багнюку, а коли підвівся, то побачив, що Хмароходець був не такий спритний, як він. А як же інакше, з його закляклою ногою? Баста вхопив Хмарохідця за горло, а Зарізяка відштовхнув убік Мінерву, яка з граблями заступила йому шлях. Феноліо сховався, спочатку за порожньою діжкою, відтак за свинячим коритом, потім поповз до сараю.
Деспіна.
Дівчинка приголомшено дивилась на Феноліо. Він притулив пальця до вуст і поповз далі, протиснувся крізь дошки, туди, де Мінервині діти мали свою схованку. Він помістився, хоча схованка не була розрахована на літніх чоловіків, які повнішали в стегнах. Обоє дітей приходили сюди, коли не хотіли спати чи ухилялися від роботи. Вони показали схованку тільки Феноліо як доказ їхньої дружби — і в обмін на хорошу оповідку про привидів.
Він чув, як зойкнув Хмароходець, як Баста горлав щось, а Мінерва плакала. Він мало не поповз назад, але страх паралізував його. Що він міг протиставити Бастиному ножу і Зарізячиному мечу? Звістка від Меґі попливла Феноліо перед очима, сторінка була брудна від багнюки, утім ще можна було розібрати написане.
— Я не знаю! — почув він крик Хмарохідця. — Я не знаю, що вона написала! Я не вмію читати! — Хоробрий Хмароходець. Він, напевно, таки знав. Зазвичай він просив, щоб усе, що він передавав, говорили йому.
— Але ти можеш сказати, де вона, правда? — почувся Бастин голос. — Кажи. Вона разом з Вогнеруким? Ти прошепотів його ім'я старому!
— Я не знаю! — знову закричав Хмароходець, а Мінерва ще дужче заголосила і покликала на допомогу.
«Люди Змієголова забрали їх усіх: моїх батьків і шпільманів, — читав Феноліо. — Вогнерукий кинувся їм навздогін… Мишачий млин…» Літери попливли йому перед очима. Знову він почув крик знадвору. Він вкусив себе за кісточку, так сильно, що аж закровило. «Напиши щось, Феноліо. Врятуй їх! Напиши».
Йому здалося, ніби він чує голос Меґі. І знову зойк. Ні. Ні, він не міг ось так тут відсиджуватися. Він виповз назовні, далі й далі, аж поки не випростався.