— Слава Богу! — зітхнула вона полегшено. — Отже, вони повертаються туди, звідки прийшли. Огидний хлопчисько розуміється на своєму ремеслі. І, певно, він таки навчився їх вичитувати: ніхто не зникає в книжках замість вичитаних істот!
— Авжеж, — зауважив Даріус, і Елінор здалося, що вона відчула тінь заздрощів у його голосі.
— Утім, він монстр, — додала вона, недотепно намагаючись утішити Даріуса. — Шкода, що цей будинок має щедрі їстівні припаси, інакше Орфей вже давно мусив би послати Ґевала на закупи і самотужки впоратися з нами обома.
Так минали дні, а вони не могли нічого змінити ані у власному ув'язненні, ані з Мортимером і Резою. Про Меґі Елінор намагалася взагалі не думати. А Орфей, єдиний, хто міг би в усьому так легко навести лад, сидів, як гладкий блідий павук, у її бібліотеці й бавився з її книжками та їх мешканцями, неначе то були іграшки-складанки.
— Цікаво, скільки ще так триватиме? — нарікала вона, певно, всоте, поки Даріус насипав рис у миску, — звісно, варений так довго, як то має бути, м'який, проте розсипчастий. — Невже він планує довіку тримати нас як дармову обслугу, а він тим часом розважатиметься з моїми бідолашними книжками? В моєму домі?
Даріус нічого не відповів. Натомість він мовчки наповнив чотири тарілки їжею, від якої Орфей напевно не поспішатиме йти з цього дому.
— Даріусе! — прошепотіла Елінор, поклавши руку на його сухорляве плече. — Може, ти все-таки спробуєш? Хоч він і тримає книжку завжди біля себе. Ти міг би додати йому щось у їжу…
— Він змушує Цукра скуштувати першим.
— Так, я знаю. Ну тоді мусимо спробувати щось інше. А потім ти нас зачитаєш до книжки, услід за ними! Позаяк цей мерзотник не хоче вичитати їх до нас, підемо услід за ними!
Даріус похитав головою, як і щоразу, коли Елінор добирала до тієї самої ідеї інших слів.
— Я не можу, Елінор! — шепотів він, а його очі туманіли, чи то від пари, що здіймалася з їжі й осідала на окулярах, чи то від сліз, їй ліпше було того не знати. — Я ніколи ще нікого не зачитував до книжки, завжди лише вичитував з неї, і ти знаєш, чим це закінчувалось.
— Ну, гаразд, тоді вичитай когось сильного, хороброго. Абикого. Хай лиш вижене тих обох з мого будинку! Кого обходить, з'явиться він пласконосим чи безголосим, головне, щоб він мав цілу гору м'язів!
Цукор просунув голову в двері. Його голова, не ширша за шию, щораз дивувала Елінор.
— Орфей запитує, як там їжа?
— Саме готова, — відказав Даріус і тицьнув йому до рук тарілку, що парувала.
— Знову рис? — пробурчав Цукор.
— Так, мені шкода, — сказав Даріус, проходячи повз нього з тарілкою для Орфея.
— А ти берися до десерту! — наказав Цукор Елінор, коли та піднесла виделку з їжею до рота.
Ні. Так не може тривати далі. У власній бібліотеці огидний хлопчисько кидає її книжки на підлогу, наче то цукеркові коробки.
«Має бути якийсь вихід! — думала вона, накладаючи у дві мисочки горіхове морозиво. — Має бути. Має бути. І чому мені, дурній, нічого не спадає на думку?»
Вервечка полонених
— Отже, ви не вірите, що він помер?
Він надяг капелюха.
— Я, звісно, можу помилятись, утім вважаю, що він живий. Усі симптоми свідчать про це. Піди подивись на нього, а коли я повернусь, то й вирішимо.
Надворі було темно, коли Меґі з Фаридом вирушили услід за Вогнеруким. «На південь, увесь час на південь», — казав Хмароходець. Проте як визначитись, чи йдеш на південь, коли немає сонця і жодних зірок, які б світили крізь чорне листя? Здавалося, темрява пожерла все довкола: дерева і навіть землю під ногами. Мутлики пурхали їм у обличчя, налякані вогнем із Фаридових долонь. Здавалося, що дерева мають очі й руки, а вітер доносив голоси, які шепотіли Меґі незрозумілі слова. Будь-якої іншої ночі вона просто зупинилася б або побігла з хащі. Але цієї ночі вона знала лиш одне: мусила знайти Вогнерукого та батьків, бо не було страху, сильнішого за той, що вгніздився в її серці відтоді, як вона побачила кров Мо на соломі.
Фарид щоразу знаходив сліди від чобіт Вогнерукого, зламану гілку, слід куниці, але ось він безпорадно зупинився і не знав, куди йти. Суцільні дерева у тьмяному місячному світлі, так щільно порослі, що не протоптати стежку між стовбурами. Меґі бачила очі над собою, позаду і поруч. Голодні очі, сердиті очі.
— Фариде! — прошепотіла вона. — Залазьмо на дерево і дочекаймося сходу сонця. Якщо підемо далі, то нізащо не знайдемо сліду Вогнерукого.