Папір і вогонь
— Гаразд, отже вирішено, — нетерпляче мовив голос в іншому кінці в'язниці.
Це був голос кобольда, закутого в ланцюги.
Твіґ геть забув про нього.
— Чи міг би хтось і з мене скинути пута?
Вогнерукий прокрадався дорогою, а йому назустріч, мов жовтаві очі, горіли вікна заїзду. Проноза скакав попереду, наче тінь у темряві. Ніч стояла безмісячна, а у дворі та між стайнями було так темно, що його пошрамоване обличчя, мабуть, скидалося б на бліду пляму.
Перед стайнею з полоненими стояло аж четверо охоронців, утім вони не помітили Вогнерукого. Вони знуджено вдивлялися в ніч, тримаючи руки на мечах, і знову й знову ненаситно поглядали на освітлені вікна. Із заїзду долинали дзвінкі, п'яні голоси, доносилися звуки лютні й здавлений спів. Отже, Свистун повернувся з Омбри і виспівує тут, блаженний від крові та вбивств. Тим паче треба лишатись непоміченим. Меґі й Фарид чекали, як і домовлялися, за стайнями, проте вони сперечалися так голосно, що Вогнерукий підійшов ззаду до хлопця і затулив йому рота рукою.
— Ви що? — роздратовано прошипів він. — Хочете, щоб вас запроторили до решти?
Меґі опустила голову. В неї на очах знову з'явилися сльози.
— Вона хоче до стайні! — прошепотів Фарид. — Вона думає, що вони всі сплять! Неначе…
Вогнерукий знову затиснув йому рукою рота. Знадвору долинали голоси: хтось приніс охоронцям поїсти.
— Де Чорний Принц? — прошепотів він, коли голоси вщухли.
— Разом із ведмедем за пекарнею. Скажи, що їй не можна до стайні! Там щонайменше п'ятнадцятеро солдатів.
— А скільки біля Принца?
— Троє.
Троє. Вогнерукий поглянув на небо. Місяця не було, і довкола стояла глупа темрява.
— Хочеш його звільнити? Троє — це небагато! — Фаридів голос звучав схвильовано. Жодних слідів страху. Вона таки його колись занапастить, оця хоробрість. — Ми переріжемо їм горлянки, перш ніж вони пискнуть.
Фарид часто казав такі речі. Вогнерукий щоразу запитував себе, чи це лише його балачки, чи він уже так робив.
— Ну ти й пройдисвіт! — сказав Вогнерукий тихо. — Скільки там полонених?
— Одинадцять жінок, троє дітей, дев'ятеро чоловіків, не рахуючи Чарівновустого!
— Як у нього справи? — Вогнерукий поглянув на Меґі. — Ти його бачила? Він може ходити? — Вона похитала головою. — А твоя мати?
Вона кинула на нього стрімкий погляд. Їй не подобалось, коли Вогнерукий згадував Резу.
— Ну кажи вже, з нею все гаразд?
— Здається! — Вона притулила руку до стіни стайні, немов так відчувала батьків. — Але я не змогла з нею поговорити. Прошу! — Як благально вона поглянула на нього. — Напевно, всі сплять. Я буду дуже обережною!
— Охоронці не спатимуть, — сказав Вогнерукий. — Отже, вигадай якусь побрехеньку для них. Маєш чим написати?
— У мене є папір, — прошепотіла вона, поквапливо вириваючи сторінку з книжечки. — І олівець також!
Яка мати, така й донька. Завжди має чим писати.
— Ти її відпустиш? — Фарид приголомшено поглянув на Вогнерукого.
— Так!
Меґі очікувально дивилась на нього.
— Пиши. Завтра, на шляху, яким ви йтимете, лежатиме звалене дерево. Коли воно займеться, усі, в кого є сили й хто достатньо молодий, мають бігти ліворуч до лісу. Ліворуч, це важливо! Пиши. Ми чекатимемо на них і сховаємо їх. Написала?
Меґі кивнула. Її олівець рухався швидко. Він лише міг сподіватися, що Реза розбере дрібний почерк у темній стайні, бо його не буде поруч, щоб присвітити їй.
— Ти придумала, що скажеш охоронцям? — запитав Вогнерукий.
Меґі знов кивнула. Вона виглядала маленькою дівчинкою, якою була ледь більше року тому, і Вогнерукий запитав себе, чи не було таки помилкою відпустити її. Утім, поки він встиг роздумати, вона вже пішла. Підтюпцем побігла через двір і зникла в заїзді. Коли вона знову вийшла, тримала в руці глечика.
— Прошу! Мене послала мохиня, — чули вони її дзвінкий голос, звернений до охоронців, — віднести дітям молока.
— Ти тільки поглянь. Хитра, мов шакал! — прошепотів Фарид, коли охоронці розступилися. — І хоробра, як левиця.
В його голосі відчувалося стільки захвату, що Вогнерукий мимоволі всміхнувся. Хлопець закоханий.
— Так, очевидно вона розумніша за нас обох разом узятих, — прошепотів він хлопцеві. — І хоробріша, принаймні за мене.
Фарид лише кивнув. Він дивився на відчинені двері стайні і полегшено всміхнувся, коли Меґі знову з'явилася в дверях.