— Припини вже! — Фарид не знав, куди подіти очі, і зніяковіло смикав бадилину між голих пальців ніг.
— Так, але Фарид куди розумніший за ведмедя! — сказала Меґі.
— Авжеж. Він ще й розумніший за мене! — додав Вогнерукий. — А те, що він витворяє з вогнем, починає мене непокоїти.
Фарид не витримав і вишкірився. Від гордості кров ударила йому в скроні, та, на щастя, у темряві цього ніхто не побачив.
Вогнерукий помацав стегно й обережно став на ноги. Ступивши перший крок, він скривився від болю, але потім прошкутильгав кілька разів узбережжям угору-вниз.
— Ну, ось, — казав він. — Дещо повільніше, ніж зазвичай, та все буде гаразд. Мусить бути. Мені здається, я твій боржник, — сказав він Фаридові. — Як тобі віддячити? Покажу тобі нову гру з вогнем, яку ніхто, крім мене, не знає? Що скажеш?
Фарид затамував подих.
— А що за гра? — запитав він.
— Її можна показати лише на морі, — відповів Вогнерукий. — Але нам так чи інакше треба туди, бо нам обом потрібен цирульник. А найліпший живе на морі. В тіні Сутінкового замку.
Вони вирішили вартувати по черзі Фарид перший заступив на варту, і поки Меґі й Вогнерукий спали у нього за спиною під розлогим скельним дубом, він сидів у траві й дивився вгору на зоряне небо. Фарид намагався пригадати ніч, коли він почувався так, як цієї, — цілком задоволений собою. Утім, жодна не спала на думку. Ця була найліпша, попри всі жахи, яких він зазнав, попри болючі обсмалені пальці, хоча Вогнерукий змастив їх феїним пилком і Роксаниною охолоджувальною пастою. Він почувався таким жвавим, неначе вогонь. Він урятував Вогнерукого. Він сильніший за слова. Все гаразд.
Позаду гризлися куниці, певно, через здобич.
«Коли місяць стоятиме над пагорбом, збуди мене!» — сказав Вогнерукий.
Проте, коли Фарид підійшов до вогнедува, той міцно спав, і Фарид повернувся на своє місце під зірками.
Невдовзі позаду почулися кроки.
— Я постійно прокидаюся, — сказала Меґі. — Я просто не можу позбутися думок.
— Про те, як тепер тебе знайде Феноліо?
Дівчина кивнула. Як сильно вона вірила у слова. Фарид вірив у інші речі: у свій ніж, у хитрість і мужність. І в дружбу.
Меґі схилила голову йому на плече. Обоє мовчали. Аж раптом здійнявся вітер, холодний і поривчастий, солоний, як морська вода. Меґі, тремтячи від холоду, обхопила руками коліна.
— Цей світ, — сказала вона, — він подобається тобі?
Фарид ніколи не ставив собі таких запитань. Йому подобалося знову бути з Вогнеруким. А де, байдуже.
— Він жорстокий, — вела далі Меґі. — Мо часто казав, що я надто легко забуваю, який він жорстокий.
Фарид погладив обпеченими пальцями її світле волосся. Воно вилискувало навіть у темряві.
— Вони всі жорстокі,— сказав він. — Той, з якого я прийшов, той, з якого ти походиш, і оцей. У твоєму світі, можливо, не відразу видно жорстокість, вона прихованіша.
Він обійняв її, відчув її страх, хвилювання, лють… Здавалося, він чув шепіт її серця, виразно, як голос вогню.
— Знаєш, що дивно? — запитала вона. — Навіть якби я могла повернутись, я б не повернулася. Це безглуздо, чи не так? Немовби я завжди хотіла сюди. Чому? Тут жахливо!
— Жахливо й чудово, — сказав Фарид і поцілував Меґі.
Йому подобалося цілувати її. Набагато більше, ніж усе, що коли-небудь подобалося.
— Ти все одно не можеш повернутися, — прошепотів він. — Щойно ми звільнимо твого батька, я поясню йому це.
— Що поясниш?
— Ну, що, на жаль, він має залишити тебе тут. Бо ти тепер належиш мені, а я залишаюся з Вогнеруким.
Дівчина засміялась і зніяковіло поклала голову Фаридові на плече.
— Про це Мо не захоче навіть чути.
— Ну то й що? Скажи йому, що дівчата у твоєму віці тут виходять заміж.
Вона ще раз засміялась, а тоді враз посерйознішала.
— Можливо, й Мо залишиться, — сказала вона тихо. — Можливо, ми всі залишимось… Реза й Феноліо. Елінор і Даріуса ми потім також заберемо. І заживемо щасливо до кінця наших днів. Вони не мають права повісити Мо, Фариде! Ми його врятуємо? І мою матір, і решту. В оповідках так завжди: кояться жахливі речі, але все закінчується добре. А це і є оповідка.