Так усе й станеться. Вона так прочитала. Слова злітали з вуст, немов сплітали майбутнє. Кожен звук, кожна літера — ниточка… Меґі забула про все довкола: притулок, мішок, набитий соломою, навіть про Фарида і його нещасне обличчя, коли він дивився їй вслід… Вона плела оповідку Феноліо. Для цього вона тут: сплітати оповідку своїм подихом і голосом, щоб врятувати татка й маму. І весь цей дивний світ, який її зачарував.
Меґі почула збуджені голоси, спершу вона подумала, ніби вони долинають з тексту. Неохоче підвела голову: вона ще не дочитала, кілька речень ще чекали на те, щоб вона навчила їх дихати.
«Дивись на літери, Меґі! Зосередься». Дівчинка здригнулася, коли глухий стукіт пронісся притулком. Голоси щораз гучнішали, відзвук кроків наближався. Нарешті у дверях з'явилась Роксана.
— Прийшли з Сутінкового замку! — прошепотіла вона. — В них є картинка, дивна картинка, на ній ти. Хутко за мною!
Меґі спершу засунула пергамент у рукав, а тоді передумала й заховала його у виріз сукні. Вона ще відчувала на вустах слова, ще бачила, як стоїть перед Змієголовом. Роксана потягла її за собою. Зверху долинали голоси: Беллин і гучний та владний чоловічий. Роксана не відпускала руку Меґі, тягнула дівчину за собою повз двері, за якими хворі чи то спали, чи то прислухалися до свого дихання. У Болотяниковій кімнаті було порожньо. Роксана зачинила двері на засув і роззирнулася. Вікно заґратоване. Кроки наближалися. Аж раптом усе стихло. Вони зупинилися перед дверима. Роксана притиснула Меґі до себе.
— Вони тебе заберуть! — прошепотіла вона, а в цю мить Болотяник умовляв непроханих гостей. — Ми повідомимо Чорного Принца, в нього є шептуни в замку. Ми спробуємо тобі допомогти, чуєш?
Меґі лише кивнула. У двері загримали.
— Відчини, маленька відьмо, або ми поламаємо двері!
Книжки, в кімнаті самі книжки. Меґі сховалася за книжковими стосами. Серед них жодної, з якої вона, навіть якби захотіла, могла вичитати допомогу. Знання, яке вони в собі зберігали, не зарадить їй. Що буде, коли її заберуть? Скільки речень вона не прочитала? В розпачі Меґі намагалася пригадати, де саме її перервали…
У двері загримали. Ще трішки — і вони тріснуть і розсиплються. Меґі підійшла до дверей і відчинила їх. Вона не змогла порахувати солдатів у вузькому коридорі. Їх було багато, дуже багато. Попереду стояв Рудий Лис. Меґі впізнала його попри хустину, зав'язану довкола носа і рота. Решта солдатів так само зав'язалися хустинами, а неприкриті очі повнилися страхом.
«Дуже сподіваюся, ви всі підхопите проказу, — подумала Меґі. — І помрете, як мухи!»
— Відьма! — крикнув котрийсь солдат і втупився в те, що тримав у руках Рудий Лис. Меґі одразу впізнала вузьку срібну рамку — її фотографія з бібліотеки Елінор.
Озброєні чоловіки перешіптувалися. А Рудий Лис грубо схопив Меґі за підборіддя.
— Так і думав. Ти — та мала з конюшні, — сказав він. — Там ти до відьми подібна не була!
Меґі спробувала відвернути голову, та рука Рудого Лиса не відпускала.
— Добра робота! — сказав він якійсь дівчині у простому халатику, так убиралися всі, хто працював у притулку.
Карла. Здається, так її звати? Дівчина опустила голову і дивилася на шмат срібла, який втис їй у руку солдат.
— Він сказав, що дасть мені роботу, — прошепотіла вона ледь чутно. — Роботу на замковій кухні. Той, що зі срібним носом.
Рудий Лис зловтішно здвигнув плечима.
— Не з тим говориш, — мовив він і відвернувся. — Цього разу я забираю і тебе, каменотесе, — сказав він Болотянику. — Ти впустив до себе не тих пацієнтів. Я казав Змієголову, давно слід було багаття розкласти, та він і слухати не хотів. Хтось йому розказав, ніби його смерть прийде по нього з вогню. Відтоді нам дозволяють запалювати самі свічки. — Зневагу до м'якотілості свого володаря неможливо було не почути.
Болотяник подивився на Меґі. Мені шкода, говорив його погляд. І ще одне питання вона в ньому вичитала: «Де Вогнерукий?»
— Я піду з нею. — Роксана підійшла до Меґі і спробувала обняти їй за плечі, та Рудий Лис грубо відштовхнув її.