— Ремісникам, які порушують цей закон, моя мила дитинко, я звелю відрубати праву руку. Та в цьому випадку я зроблю виняток.
— Моя мати, — сказала Меґі, осмілівши, хоча Феноліо про це нічого не писав, — може допомогти. Тоді ми завершимо куди швидше.
— Е, ні! — Змієголов засміявся з такою насолодою, наче розчарування в очах Меґі було смачніше, ніж усі наїдки на срібних тацях. — Твоя мама залишиться у в'язниці. Так ви працюватимете швидше. — Він подав Рудому Лису знак. — Чого ти чекаєш? Відведи її до батька! І скажи бібліотекареві, щоб ще сьогодні вночі дістав усе, що потрібно палітурнику для роботи.
— До батька? — Рудий Лис схопив Меґі за руку, та не ступив жодного кроку. — Ви ж не вірите в цю відьмацьку нісенітницю!
Меґі перехопило подих. Що зараз станеться? Вона такого не читала.
— Книжка, в якій можна зачинити смерть! Лиш дитина повірить у такі вигадки. Повісьте його нарешті, перш ніж ми станемо посміховиськом для селюків! Каприкорн давно б повісив.
— Каприкорн? — Змієголов виплюнув це ім'я, наче маленьку пташину кістку. Він не дивився на Рудого Лиса, та його грубі пальці стислися в кулак. — Відколи Мортола повернулась, я занадто часто чую це ім'я. Каприкорн мертвий. Навіть вірна йому душею й тілом відьма не відвернула цього. А ти, Рудий Лисе, очевидно забув, хто твій новий господар. Я Змієголов! Моя родина панує над цими землями понад сім поколінь, а твій попередній господар — всього-на-всього позашлюбний син коваля, замурзаного попелом! Ти був палієм і вбивцею, я зробив з тебе герольда. Здається, варто виявляти більшу вдячність, чи, може, ти захотів нового господаря?
— Ні, ваша величносте… — сказав Рудий Лис ледь чутно. Його обличчя зробилося кольору його волосся.
— Отож-бо! — Змієголов наколов ще одну пташку. — Тоді негайно виконуй, що я звелів. Відведи дівчину до батька і подбай, щоб він одразу взявся до роботи. Ви привели цього цирульника, Болотяника?
Рудий Лис, не дивлячись на свого пана, кивнув.
— Добре. Хай він двічі на день оглядає її батька. Ми ж хочемо, щоб наші полонені були задоволені. Зрозуміло?
— Так, — прохрипів Рудий Лис.
«Вони ведуть мене до Мо, — думала Меґі. — Для Змієголова це початок кінця». Але коли слуга зачинив за ними двері, на шляху Рудого Лиса з'явився солдат.
— Мортола звеліла вам дещо переказати! — сказав він. — Обшукайте дівчину, шукайте аркуш паперу або щось інше, де щось написано. Вона каже, щоб ви спершу подивилися в рукавах: ця відьма вже колись там щось ховала.
Перш ніж Меґі зрозуміла що до чого, Рудий Лис схопив її і закотив рукава. Нічого не знайшовши, він хотів був застромити руку в її сукню, та дівчинка відштовхнула її і витягла пергамент. Якусь мить Рудий Лис недолугим поглядом людини, яка не вміє читати, витріщався на літери, а тоді без жодного слова простягнув пергамент солдату.
Меґі від страху запаморочилося в голові. Рудий Лис знову потяг її за собою. Що буде, як Мортола покаже аркуш Змієголову? Що як…
— Ходи вже, гайда! — гарикнув Рудий Лис і штовхнув її вгору по сходах.
«Феноліо, — думала Меґі, — Феноліо, допоможи мені. Мортола знає про наш план».
— Стій! — Рудий Лис схопив її за волосся.
Чотири панцерні солдати охороняли закриті на три замки двері. Рудий Лис кивнув — і вони відчинили двері.
«Мо! — подумала Меґі. Мене ведуть до нього». І ця думка прогнала решту думок, навіть про Мортолу.
Вогонь на стіні
О, дивися, дивись! На білій стіні
З'явилося там, немов від руки.
І написало на білій стіні
Літери з вогню. Написало і зникло.
У широких темних коридорах Сутінкового Замку було тихо. Віск тисяч свічок скрапував на кам'яні плити, на кожній з яких вибито герб Змієголова. Повз Вогнерукого й Фарида шмигали навшпиньках слуги й служниці, опустивши голови. Охорона стояла у довжелезних коридорах і перед дверима, високими, наче для велетнів, а не для людей. На кожних дверях виблискував лускатим сріблом звір з герба Змієголова: змія, яка пожирає жертву. Біля дверей висіли велетенські люстра. Фарид весь час зазирав у дзеркала, щоб переконатися, що він таки невидимий.
Щоб хлопець міг за ним іти, Вогнерукий запалив на долоні вогник завбільшки з жолудь. З одного із залів прислуга виносила наїдки. Вогнерукий почув, як служки перешіптувались про молоду відьму й угоду зі Змієголовом, яка нібито врятує Сойку від шибениці. Вогнерукий не міг зрозуміти, які з його почуттів сильніші: полегшення, що слова Феноліо стають реальністю, чи страх перед ними й невидимими нитками, які сплітав цей стариган. Ці нитки полонили навіть Змієголова і змусили його мріяти про безсмертя. Феноліо ж давним-давно описав його смерть. Але чи встигла Меґі прочитати слова, які вб'ють Змієголова?