Час від часу Фарид ловив на собі Роксанин погляд: ніби вона шукала в його смуглявому обличчі подібність до Вогнерукого. На хуторі Роксана кілька разів питала про його матір. Фаридові аж на язиці пекло сказати, ніби його мама — принцеса, куди вродливіша за Роксану, ніби Вогнерукий так кохав її, що залишався з нею всі ці десять років, поки смерть не забрала її, залишивши йому сина, смуглявого, чорноокого, який ходить за батьком мов тінь. Тільки от така історія не співвідносилася з Фаридовим віком, та й Вогнерукий жахливо розлютився б, якби Роксана запитала, чи то правда. Тому Фарид сказав, що його мама померла. Хто зна, може, й померла. Якщо Роксана така дурна, щоб повірити, ніби Вогнерукий повернувся до неї лише тому, що втратив іншу жінку… тим краще. Кожен погляд Вогнерукого на Роксану переповнював Фаридове серце ревнощами. А що, як він залишиться з нею на тому хуторі з пахучими полями, цілуватиме її, сміятиметься з нею? Більше не захоче ходити з площі на площу, забуде і вогонь, і Фарида?
Ліс густішав. Сутінковий замок щораз більше скидався на лихий сон. Аж тут з-за дерев виринули з десяток чоловіків, обдерті й озброєні. Вони з'явилися так безгучно, що навіть Вогнерукий їх не почув.
— Гей, Хапало, як твої пальці? — спитала Роксана і підійшла до одного з них.
— А, цілителько, — сказав опецькуватий чолов’яга з порубцьованим обличчям й усміхнувся. — Ти чого так рано по лісі тиняєшся? І що це за привиди?
— Ми не привиди. Ми шукаємо Чорного Принца. — Вогнерукий підійшов до Роксани, вмить чоловіки наставили на нього зброю.
— Що це ви надумали? — накинулась на чоловіків Роксана. — Подивіться на його обличчя. Хіба ви не чули про Вогнехідця? Принц спустить на вас свого ведмедя, коли дізнається, що ви йому погрожуєте.
Чоловіки забубоніли щось собі під ніс і стривожено розглядати його порубцьоване обличчя.
— Три рубці, блідий, як павутина, — прохрипів Хапало. — Чути ми чули, та лише в піснях…
— Хто сказав, що пісням не можна вірити?
Вогнерукий дмухнув у вранішню прохолоду й прошепотів вогняні слова. Полум'я зжерло пару його подиху. Розбійники відсахнулись. Вогнерукий простягнув обидві руки і згасив полум'я, наче нічого легшого й бути не могло. Тоді нахилився і охолодив долоні у росянистій траві.
— Ви бачили? — промовив Хапало, обертаючись до решти. — Точнісінько, як Принц розповідав. Він ловить вогонь, як ви ловите зайця, і розмовляє з ним, мов із коханкою.
— Ти певна, що це Принцові люди? — тихо запитав Вогнерукий Роксану.
— О, так, — відповіла вона пошепки. — Він не завжди має змогу добирати людей для своїх загонів.
Фарида та відповідь не заспокоїла.
Розбійники, в яких Фарид колись жив, мали печери, повні скарбів, де там братися залам Сутінкового замку. Натомість сховок, куди їх завів Хапало, був убогий. Вхід — щілина в землі, схована між високими буками, така вузька, що крізь неї треба продряпуватись, а печера за ним така низька, що навіть Фарид мусив утягати голову. Коридори розбігалися врізнобіч і, схоже, вели ще глибше під землю.
— Ласкаво просимо до мансарди! — мовив Хапало, розбійники, які сиділи на землі в печері, насторожено їх розглядали.
Чорний Принц, стомлений, сидів осторонь, поруч із ведмедем. Побачивши Вогнерукого, Принц зрадів. Звістка про Ворона, як з'ясувалося, не була великою новиною.
Гостям принесли поїсти. Роксана помастила ногу Вогнерукого пастою, від чого в печері на мить запахло весною. Фарид згадав Меґі. Вона розказувала про розбійника, який закохався в принцесу. Розбійник і принцеса так кохали одне одного, що могли розмовляти крізь відстань у чимало миль. Вони чули думки одне одного навіть коли їх розділяли мури, вони відчували, коли хтось із них радів чи сумував… Та як не вслуховувався Фарид у себе, він не чув анічогісінько. Він навіть не міг сказати, чи Меґі досі жива. Так, ніби вона зникла з його серця, зі світу. Коли Фарид витирав сльози, то відчув погляд Вогнерукого.
— Хай ця клята нога відпочине, бо ніяк не загоїться, — сказав він тихо. — Ми повернемось. Коли настане час…
Роксана спохмурнішала, проте нічого не сказала. Принц і Вогнерукий завели розмову, та говорили тихо, тож Фаридові довелося присунутися до них близенько, щоб хоч щось зрозуміти. Роксана поклала голову Вогнерукому на коліна й заснула. Фарид скрутився біля нього, як собака, заплющив очі й прислухався до співрозмовників.
— Книжка, яка береже від смерті? — Принц засміявся. — Відколи Змієголов вірить у казки?