Мо подарував йому усмішку.
— Хіба мародер не міг колись бути палітурником? Хіба серед тих, хто став поза законом, немає гарних фахівців? Селяни, шевці, цирульники, шпільмани…
— Принесіть нарешті крісло! — нетерпляче гукнула Меґі бібліотекареві, коли Мо знову сперся на стіл.
— Так, звичайно! Негайно! — Тадео заповзято вибіг з кімнати.
— Послухайте-но цю відьмочку! Кермує, як князівський парубійко! Вона ж донька людини, яка зможе зачинити смерть між двома дерев'яними пластинами! А як ти, Басто? Ти віриш її казочкам?
Баста схопився за амулет на шиї. Цього разу його оберіг нагадував людський палець.
— Хто знає! — пробурмотів він.
— Так, хто знає? — повторив Мо, він навіть не повернувся до них. — Але що я точно можу, то закликати смерть, правда, Басто? І Меґі теж може.
Свистун глянув на Басту: на його обпаленій шкірі з'явилися бліді плями.
— Ти вже давно мав померти, Чарівновустий. І Змієголову краще слухатися Мортоли, а не твоєї відьмацької дочки. Срібний князь повівся на її брехню.
Свистун випрямився, наче змія на гербі господаря.
— Повівся? — перепитав він. — Змієголов ні на кого не ведеться. Він великий князь. Рудий Лис часом забуває про це, та й Мортола теж. Не помилися і ти. А тепер зникни. Змієголов наказав, щоб ніхто з колишніх Каприкорнових людей не охороняв цю кімнату. Може, не довіряє вам?
Баста зашипів:
— Ти сам працював на Каприкорна, Свистуне!
— Та невже? Ти бачиш цей ніс? — Свистун провів по срібному носі. — Колись я мав такий, як і в тебе, грубий звичайнісінький ніс. Було боляче його втратити, та Змієголов звелів зробити кращий. Відтоді я більше не співаю для п'яних паліїв, лише для справжнього князя, чий рід старший за вежі цього замку. Не хочеш йому служити — вертайся у Каприкорнову фортецю. Можливо, там між горілими стінами витає його привид. О, та я геть забув, ти ж боїшся привидів, Басто?
Коли бібліотекар повернувся з кріслом, Басти й Свистуна не було. Проте Свистун лишив двох вартових перед дверима, які мали стежити, щоб ніхто, крім бібліотекаря, не входив до світлиці і щоб Сойка постійно працював.
Тадео ніяково усміхнувся до Мо.
— Пробачте! — сказав він тихо і підсунув стілець до столу. — У мене є кілька книжок з дивними пошкодженнями. Ви б могли на них подивитись?
Меґі ледь стримала усмішку.
— Звичайно, — сказав Мо.
— Але не можна, щоб Мортола про це дізналася, тому я прийду, коли стемніє, — прошепотів Тадео. — На щастя, вона лягає спати рано. В цьому замку є чудові книжки, але, на жаль, немає жодного поціновувача. Раніше було по-іншому. Змієголов у посаг дочці віддав найкращого ілюстратора. Єдині копії, які можна замовляти, це манускрипти про предків Змієголова, видобуток та обробку срібла або воєнне мистецтво. Торік, коли скінчилися дрова, Рудий Лис спалив частину моїх найкращих книжок. — На тьмяних очах Тадео виступили сльози.
— Приносьте мені книжки, коли захочете, — сказав Мо.
Старий бібліотекар провів краєм темно-синьої накидки по очах.
— Так! — запнувся він. — Принесу. Дякую вам.
І пішов. Мо зі стогоном сів у крісло.
— Гайда до роботи, — видихнув він.
Знову вона бачила Мо за роботою. Було в цьому щось рідне: як тато вкладає папір, фальцює його, нарізає і брошурує. Весь час стискаючи рукою груди, він працював повільніше, ніж завжди. Та Меґі відчувала: звичні рухи йшли йому на користь.
Вже за кілька годин стара світлиця стала рідною.
Надворі сутеніло, бібліотекар і слуга принесли їм гасові лампи. Тепле світло створювало враження, ніби кімната давно наповнена життям.
— Хто мешкав у цих покоях? — запитав Мо.
— Наша перша княгиня, — відповів Тадео. — Її донька одружилася з сином Тлустого князя. Цікаво, чи Віоланта вже знає, що Козимо загинув? Віоланта народилася з родимою плямою, що спотворила її обличчя, — вів далі бібліотекар. — Казали, що це кара, прокляття фей, бо її мати закохалася в шпільмана. Змієголов звелів відразу після народження дитини відправити княгиню сюди, вона жила тут разом з донькою, доки не померла… померла раптово.
— Сумна історія, — сказав Мо.
— Скільки років було Віоланті, коли її заручили з Козимо і відправили в Омбру? — запитала Меґі.
— Сім. Ми всі сподіваємося, що цього разу дружина народить князеві сина! Приємно знову бачити життя в цій кімнаті! — сказав Тадео неголосно. — Я повернуся з книжками, щойно впевнюсь, що Мортола спить.
— Сім років, Меґі, — сказав Мо, коли бібліотекар пішов. — Тобі вже тринадцять, і я ще досі тебе не відіслав, а про заручини я мовчу.