— Хай так! — промовив князь голосно, щоб кожен у залі почув. — Уяви собі, попри мою дурість, я знайшов шлях, як довести, хто з нас помиляється.
Кивком голови він наказав Тадео підійти. Бібліотекар підбіг і витяг з-під широкого плаща перо і чорнило.
— Все дуже просто, Рудий Лисе! Не я, а ти перший напишеш своє ім'я в цій книжці! Тадео мене запевнив, що написані літери можна витерти Бальбулюсовим скребком. Отже, ти пишеш своє ім'я, я знаю, ти вмієш писати. Тоді ми даємо Сойці меча в руку, і він б'є тебе ним у живіт! Хіба так ми не з'ясуємо, чи ця книжка дає безсмертя? Оце справжня гра зі смертю. Чого ти так зблід? — знущався Змієголов, провівши вказівним пальцем по замках на книжці. — Хіба ти не любиш таких ігор? Ходи сюди і вписуй своє ім'я. Але не те, що сам собі вигадав, а те, яке тобі дали при народженні.
Рудий Лис озирнувся, наче шукав допомоги, та ніхто не заступився, навіть Мортола. Вона стисла бліді губи і стояла. Якби її погляд убивав, як її отрута, то, без сумніву, книжка Змієголову не допомогла б. Рудий Лис утупився в загострене перо, наче не знав, що з ним робити. Тоді старанно вмочив його в чорнило і став писати.
— Чудово! — Змієголов махнув одному зі слуг, які з тацями, повними фруктів і солодощів, чекали біля срібних колон. Мед капав з його пальців, коли він упихав у рота випічку. — Ну, чого ти ще чекаєш, Рудий Лисе? Випробуй долю! Починай.
Рудий Лис стояв, уп'явшись очима у Свистуна, який довгими руками обхопив книжку, наче дитину. Срібноносий відповів лихою усмішкою. Рудий Лис різко повернувся і пішов униз по сходах, біля підніжжя яких чекав Мо.
Мо забрав руку від Меґі і відштовхнув доньку, хоча вона й опиралася. Панцерні розступилися, наче звільняли сцену. Залишився один солдат, який за помахом Змієголова заступив дорогу Рудому Лису, витягнув його меч з піхов і простягнув срібне руків'я Мо.
І це гра Феноліо? Вже байдуже. Коли Мо заходив до залу, він би руку віддав за меча, але такого не хотів. Так само як і цієї ролі, яку йому хотіли приписати чи то Феноліо, чи Змієголов.
— Ні, дякую, — сказав Мо і ступив крок назад. — Мечі — не мої інструменти. Я довів це книжкою?
Змієголов витер мед з пальців і оглянув його з ніг до голови.
— Але Сойко! — сказав він здивовано. — Ти ж чув. Вправності тут не треба. Ти його тільки вдар у живіт!
Рудий Лис дивився на Мо потьмянілими від люті очима.
— Забудь, Змію! — сказав Мо голосно. — Якщо ти маєш рахунки з цим кровопивцем, то зводь їх сам. Ми домовлялися про інше.
Змієголов оглядав його з таким зацікавленням, наче Мо — екзотичний звір, що випадково потрапив у його покої. А тоді зареготав.
— Така відповідь мені подобається! — крикнув він. — Вона мене остаточно впевнила, що я зловив кого треба. Ти, Сойко, без сумніву, хитрий лис. Та попри все я дотримаюся домовленості.
Князь кивнув солдатові. Без жодних вагань той повернувся і встромив довгий клинок у герольдове тіло, так швидко, що Рудий Лис навіть не встиг відступити.
Меґі скрикнула. Мо пригорнув доньку, сховавши її обличчя в себе на грудях. Рудий Лис стояв і розгублено витріщався на меч, який стирчав з нього, наче був частиною тіла.
З пихатою посмішкою на устах Змієголов оглянув присутніх, насолоджуючись німим жахом. Рудий Лис схопив меч, який стримів з його тіла, і, скривившись, витягнув клинок. У великій залі стало так тихо, наче всі, як один, перестали дихати. Змієголов заплескав у долоні.
— Погляньте на нього! — крикнув він. — Чи ще хтось вважає, що Лис зміг би пережити цей удар? Ну то як, Рудий Лисе?
Герольд не відповів, він стояв і дивився на закривавлений меч.
— Дівчина не збрехала, і Змієголов — не легковірний дурень, який купується на дитячі казочки! — збуджено вигукував князь. — Тоді з цим закінчили. Тепер я маю безсмертного герольда! Час сказати те саме про самого себе. Свистуне! — крикнув він і повернувся до Срібноносого. — Звільни зал! Виведи всіх. Залишаються тільки десять панцерних, ти, Рудий Лисе, бібліотекар і двоє полонених. Ти йдеш також! — кинув він Мортолі, коли та хотіла заперечити. — Йди до моєї дружини і зроби нарешті, щоб дитина замовкла!
— А що з нами? — крикнув Мо Змієголову. — Моя донька і я виконали нашу частину угоди, отже, виводь ув'язнених із темниці і відпускай нас.
— Звичайно, Сойко! — поблажливо кинув він у відповідь, підвівши руку. — Ти дотримав своєї обіцянки, я дотримаю своєї. Слово честі Змієголова. Я вже послав людей вниз у темницю, але звідти до брами дорога довга, побудь з нами ще трохи!
Гра. Мо озирнувся і побачив, як зачиняються величезні двері.