— Як ти почуваєшся, Рудий Лисе? — Змієголов глянув на герольда з прохолодою. — Як то — бути безсмертним?
Рудий Лис мовчав. Він усе ще тримав меч, яким його прокололи.
— Поверніть мені мій меч, — сказав він хрипко, не зводячи очей з господаря. — Цей ні до чого не годен.
— Та ну. Дурниці. Я накажу викувати нового меча як подяку за послугу, яку ти мені сьогодні зробив! — відповів Змієголов. — Та перше мусимо зробити ще одну дрібничку: витерти твоє ім'я з моєї книжки.
— Витерти? — Погляд Рудого Лиса зупинився на Свистунові, який тримав книжку в руках.
— Витремо, так. Цю книжку задумано, щоб зробити безсмертним мене, а не тебе. Але для цього писар зараз напише три слова.
— Для чого? — Рудий Лис витер рукавом піт з чола.
— Щоб звільнити місце, так би мовити, місце для мене, — відповів Змієголов. — І знаєш що? Як винагороду за те, що ти жертовно довів, як надійно книжка захищає від смерті, тобі дозволено, щойно писар напише слова, вбити Сойку. Якщо його взагалі можна вбити. Як тобі така пропозиція?
Меґі почала схлипувати і трималася міцно за тата, поки двоє панцерних її не відтягли.
— Три слова! — Рудий Лис підійшов до Мо.
«Мортимере, ти дурень», — подумав Мо.
— Три слова, добре, рахуй зі мною, Сойко. — Рудий Лис підняв меч. — На четвертому я б'ю тебе, і ти відчуєш біль, я обіцяю, але, можливо, помреш не відразу.
— Починай, Тадео, — наказав Змієголов. — Ти добре пам'ятаєш ті слова, які я тобі казав? Напиши їх, та не вимовляй. Просто їх порахуй.
Свистун розгорнув книжку і простягнув її старому. Пальці Тадео тремтіли, він умочив перо в чорнильницю.
— Один, — сказав він, і перо задряпало по папері. — Два.
Рудий Лис, посміхаючись, наставив кінчик меча до грудей Мо.
Тадео підняв голову, занурив перо знову в чорнило і з острахом глянув на Змієголова.
— Ти розучився рахувати, старий? — запитав князь.
— Три! — видихнув бібліотекар.
Мо почув, як Меґі вигукнула його ім'я, і подивився на кінчик меча. Слова, тільки слова захищали його від оголеного леза…
Очі Рудого Лиса розширилися, він захитався і впав у ноги Мо. Свистун мовчки глянув на мертвого, а Тадео опустив перо і відсахнувся від книжки, наче та наступної миті вб'є і його, тихо, одним-єдиним словом.
— Заберіть його геть! — наказав Змієголов. — Щоб білі жінки не забрали його з мого замку перші!
Три панцерних винесли Рудого Лиса. Лисячі хвости його плаща волочилися по плитах. Мо стояв і дивився на меч біля своїх ніг.
— Кому хочеться мати безсмертного герольда? — крикнув Змієголов мертвому Рудому Лису навздогін. — Якби ти був розумніший, ти б зрозумів.
— Витерти його ім'я, ваша милість? — промовив Тадео нерішуче.
— Звичайно. Його ім'я і ці три слова. Але витирай добре. Сторінки мусять знову бути білі, як свіжий сніг.
Коли Тадео закінчив, Свистун витягнув книжку з бібліотекаревих рук і віддав Змієголову.
Мо побачив, що князеві незграбні пальці тремтіли, коли занурювали перо в чорнило. Змієголов ще раз звів на нього погляд.
— Ти, без сумніву, не такий дурний і не вплів у цю книжку чари, правда ж, Сойко? — спитав він вичікувально. — Існують способи довести людину до смерті — і не лише чоловіка, але і його дружину та доньку, — які роблять смерть напрочуд довгою і болісною. Смерть не приходитиме багато днів і ночей.
— Чари? Ні,— відповів Мо, дивлячись на меч біля своїх ніг. — На чарах я не розуміюсь. Переплітання книжок — ось що я роблю, більше нічого. І все, що я про це знаю, ввійшло в цю книжку. Не більше і не менше.
— Гаразд. — Змієголов занурив перо і знову завмер. — Білі! — пробурмотів він, розглядаючи білі сторінки. — Подивіться лишень, які вони білі. Білі, мов жінки, які приносять смерть, білі, мов кістки, які лишає Холодний чоловік, коли досита наївся м'яса і напився крові.
А тоді заходився писати. Він вписав своє ім'я в порожню книжку. І закрив її.
— Зроблено! — закричав він переможно. — Зроблено, Тадео! Закривай його, пожирача душ, ворога, якого неможливо вбити. Ось тепер він мене не вб'є. Тепер ми однакові. Два Холодних чоловіки, ми разом володарюватимемо в цьому світі. Навіки!
Бібліотекар скорився, але коли закривав замки, глянув на Мо. «Хто ти?» — запитували його очі.
Мо не знав відповіді.
— А знаєш, ти мені подобаєшся, Сойко, — сказав Змієголов. — З тебе вийшов би добрий герольд, але ролі розподілено інакше.
— Так, розподілено, — сказав Мо.
— Відпустіть його! — кивнув Змієголов панцерним. — Його, дівчину і всіх, кого він захоче взяти з собою.