— Тобто вона не вийшла за нього заміж?
— Ні. Вона взяла іншого.
— Іншого?.. — Вогнерукий знову спробував удати байдужість.
Хмароходець смакував мить, а Вогнерукий тремтів від нетерплячки.
— Так, іншого. Бідолаха невдовзі помер, але в неї дитина від нього, хлопче.
Вогнерукий мовчав і прислухався до свого серця. Нерозумне, нерозумне.
— А що з дівчатами?
— О, дівчата. Так. Хто їхній батько? — Хмароходець посміхнувся, як маленький хлопчик, якому вдалося незле покепкувати.
— Бріана така ж вродлива, як і мати. Хоча колір волосся від тебе.
— А Розана, молодша?
Її волосся — чорне, як у Роксани.
Усмішка зникла з лиця Хмарохідця, немов Вогнерукий її стер.
— Крихітка давно померла, — сказав він тихо. — Лихоманка. Дві зими після твого зникнення. Багато тоді повмирало. Навіть Кропива не допомогла.
Вогнерукий малював на столі липким від вина пальцем блискучі вогкі лінії. Померла. За десять років хтось може померти. Він даремно намагався пригадати маленьке Розанине обличчя, воно весь час розпливалося. Він занадто довго намагався його забути.
Хмароходець і Вогнерукий мовчали. Тоді Хмароходець важко підвівся: нелегко встати з задубілою ногою з низької лавки.
— Мені час іти, друже, — сказав він. — Маю передати ще три листи, два з них в Омбру. Хочу дістатися до омбрійських воріт до темряви, бо як ні, охорона знову розважатиметься і не впустить мене.
Вогнерукий креслив лінії по темному столу. «Дві зими після твого зникнення». Слова пекли в голові, наче кропива.
— Де зараз палатки?
— Перед ворітьми Омбри. В шановного внука нашого князя скоро день народження. Тоді кожен чарівник і шпільман — бажаний гість у замку.
Вогнерукий кивнув, не підводячи голови.
— Побачимо, може, і я там з'явлюся.
Він різко встав з твердої лавки. Дівчинка біля каміна подивилась на них. Якби не хвороба, його молодша донька була б такого ж віку. Разом з Хмарохідцем вони протискалися повз переповнені лавки і стільці до дверей. На вулиці ще досить приємно, сонячний осінній день вбрався так само строкато, як і чарівник.
— Їдьмо зі мною до Омбри! — Хмароходець поклав руку Вогнерукому на плече. — Мій кінь довезе двох. А там завжди знайдеться, де переночувати.
Вогнерукий похитав головою.
— Пізніше, — сказав він і подивився на розкислу дорогу. — Спочатку маю декого відвідати.
Рішення Меґі
Ідея переливалася не по-справжньому, мов мильна бульбашка, і Ліра не наважувалась ретельно її оглянути, щоб та не тріснула. Вона знала ці ідеї, тому й облишила її, відвернулася і заходилася думати про щось інше.
Усі снідали, коли повернувся Мо. Реза поцілувала його, так, ніби не бачила кілька тижнів. Навіть Меґі обняла його міцніше, ніж завжди, обняла з полегшенням, бо повернувся цілий. Але намагалася не дивитися йому в очі. Мо добре її знав. Він одразу помітив би, що її щось гризе. А Меґі гризло дуже сильно.
Причина — аркуш між шкільними підручниками в її кімнаті. Її почерк, але слова належать іншій людині. Меґі годину переписувала Орфеїв текст. Щоразу, коли помилялася, починала спочатку. Дівчина хвилювалася, що навіть одна помилка все зіпсує. Меґі додала лише кілька слів до речення про хлопця, якого не прочитав Орфей. «І дівчина», — дописала Меґі. Непомітні, звичайні прості слова. Вони, без сумніву, є десь на сторінках «Чорнильного серця». Перевірити Меґі не могла. Єдиний примірник книжки тепер у Басти. Баста. Звук його імені нагадав Меґі чорні від страху дні і ночі.
Мо привіз їй подарунок на знак примирення. Після сварок він завжди щось привозив. Маленький записничок, що легко вміщався в кишені. Тато переплів його мармуровим папером. Мо знав, що Меґі дуже любить такий папір. Їй було дев'ять, коли тато навчив її накатувати фарбу. Мо поклав записник перед нею на тарілку. Совість штрикнула її в серце. На мить Меґі захотіла розповісти йому все, як завжди. Та Фаридів погляд стримав її.
«Ні, Меґі! — казав хлопців погляд. — Він не відпустить тебе, ніколи». І тому вона промовчала, поцілувала Мо, прошепотіла «дякую» і замовкла. Язик обважнів від непромовлених слів.
На щастя, ніхто не помітив її пригнічення. Всі обдумували новину з Бастою. Елінор пішла в поліцію, як радив Мо, її настрій змінився, але не на краще.
— Як я й передбачала, — сварилася вона і краяла сир так, наче саме він винний у всіх неприємностях, — ці пустоголові не повірили жодному моєму слову. Зграя баранів в уніформі слухала б мене краще. Ви знаєте, я не люблю собак, та, може, мені варто купити кілька… Отаких здоровенних чорних тварюк. Вони роздеруть Басту, щойно він ступить крок крізь ворота. Добстермани, так. Добстермани! Пси, які жеруть людей, так?