«Не можна цього робити, — подумала вона. Вітер здув з дерева кілька листків і поволік за собою, наче кольорові іграшки. — Ні. Не можна! Вони всі дуже хвилюватимуться, і Мо більше ніколи не скаже мені й слова, ніколи».
Меґі довго думала. Але знала, десь дуже глибоко всередині: вона вже давно все вирішила.
Шпільманка
Шпільман, він мандрує,
Звичай такий старий,
Тому з його мотивів віє
Завжди прощання слід.
Чи повернуся?
Кохана, не знаю я,
Смерті рука важка
Зламала не одне дівча.
Світало. Вогнерукий дістався до хутора, що розлігся на південному схилі, з усіх сторін оброслий оливами. «Земля там, — сказав Хмароходець, — неродюча й кам'яниста». Травам, які вирощувала Роксана, саме це й потрібно. Хатина стояла самотиною, поблизу жодного села, де можна заховатися. Довкруж хатки — лише мур, та й той ледь сягає грудей, і дерев'яні ворота. За хатиною видніють омбрійські дахи, вежі замку високо здіймаються над будинками. Видно дорогу до воріт Омбри, близько і водночас задалеко для розбійників або солдатів, якщо їм раптом заманеться сплюндрувати хутір, де живуть самотня жінка і двоє дітей.
«Можливо, вона принаймні має якогось прислужника», — подумав Вогнерукий і зупинився за кущами дроку. Гілки закривали його, а він безперешкодно розглядав хатку.
Хатка невелика, як у всіх селян, проте не така вбога, як більшість довкола. У будь-якій залі, де Роксана колись танцювала і співала, можна було б розмістити понад десяток таких хатинок. Навіть Змієголов запрошував Роксану до свого замку, і це попри свою зневагу до строкатих. Тоді її хотів чути і бачити кожен. Багаті купці, мірошник над річкою, бакалійник, який понад рік надсилав їй подарунки… Не один чоловік хотів із нею одружитись. Вони обсипали її прикрасами і коштовним убранням, пропонували величезні покої у будинках. Та Роксана залишилася зі строкатими, вона не стала шпільманкою, яка продала свій голос і тіло за крихту безпеки й постійний дім…
Але їй обридло мандрівне життя, вона захотіла дому, для себе і своїх дітей, бо жоден закон не захищав волоцюг, строкатих, жебраків і розбійників. Хто обікрав шпільмана, не боявся покарання. Хто наглумився над шпільманкою, без перешкоди вертався додому, а хто вбив чарівника, не боявся ката. Його вдова мала право бити тінь злочинця — лише тінь — на міському мурі. Та й за похорон мусила платити вдова. Строкаті стояли поза законом. Їх називали диявольською звабою, вони смішили, люди слухали їхні пісні та історії, дивилися на їхні фокуси, а ввечері замикали перед ними двері. Строкаті мусили жити за межами міст і сіл, за межами безпечних мурів. Їм заздрили через їхню свободу і ганили за те, що за гроші і хліб вони працюватимуть для будь-кого.
Небагато шпільманів утекли з вулиці і самотніх доріг. Роксані це теж вдалося.
Стайня біля хатинки, сарай, пекарня, подвір'я, посередині криниця, огороджений сад, щоб кури та кози не пошкодили молоді саджанці. На схилі за будинком десяток вузьких наділів. З деяких зібрали урожай, на інших височіли трави, обважнілі від власного соку. Запах з полів надавав ранковому повітрю гіркого і водночас солодкого присмаку.
Роксана стояла на колінах на найдальшому полі, посеред льону, живокосту й диких мальв. Схоже було, що вона вже довго поралася на полі, хоча ранковий туман ще стояв між деревами. Біля неї — хлопець семи-восьми років. Роксана розмовляла з ним, сміялася. Вогнерукий часто вишукував у пам'яті її обличчя, кожну його рису: її вуста, очі, високе чоло. З кожним роком пригадувати ставало важче, він докладав величезних зусиль, щоб пригадати, та образ втрачав чіткість. Час стер її обличчя, укрив порохом.
Вогнерукий зробив крок уперед і два назад. Він тричі хотів піти геть, зникнути так само безшумно, як і прийшов, та залишився. Вітер повіяв по кущах дроку, штовхнув його в плечі, наче підбадьорював. Вогнерукий зважився, розсунув гілки і рушив до поля.
Першим його побачив хлопець. З високої трави біля стайні встала гуска, заґелґотала і, розчепіривши крила, пішла на нього. Селянам заборонено тримати собак, це можна лише князям, але й гуска — надійний сторож, та й страху наганяє не менше. Вогнерукий ухилився від розчахнутого дзьоба. Він гладив сердиту сторожку по білій шиї, поки та не склала крила, мов свіжовипрасувану сукню, і мирно пошкандибала на своє місце в траві.