Роксана підвелася. Витерла руки об сукню і подивилася на нього, просто дивилася на нього. Волосся, зібране, як у селянки, але таке саме довге, пишне і чорне, хіба з'явилося кілька сивих пасом. Роксана була вбрана в коричневу, як земля, сукню — уже не кольорову, не таку, як раніше. Проте її обличчя — рідне, як небо, рідніше за його власне відображення.
Хлопець схопив граблі з таким похмурим, рішучим обличчям, наче звик захищати матір від дивних незнайомців. «Розумний хлопець, — подумав Вогнерукий, — не довіряє нікому, та й вже точно не такому порізаному обличчю, яке раптово з'являється з кущів».
Що сказати, коли вона запитає, де він був?
Роксана щось прошепотіла хлопцю, і той нерішуче опустив граблі. Очі ще й далі дивилися з недовірою.
Десять років.
Він часто зникав, ішов до лісу, в містечка на узбережжі, мандрував від села до села навколишніми пагорбами — мов лисиця, яка з'являється на хуторі лише коли бурчить у животі.
«Твоє серце — волоцюга», — говорила завжди Роксана. Інколи, коли вона переїжджала з іншими шпільманами, йому доводилося її шукати. Якийсь час вони жили разом у лісі, в покинутій вуглярні, тоді знову в наметі з іншими шпільманами. Вони навіть якось перезимували за міцними омбрійськими мурами. Але він завжди хотів іти далі. Коли народилася їхня перша донька і Роксана захотіла лишитися з іншими шпільманками біля мурів, він ішов сам. Він завжди повертався до неї і до дітей, на велике роздратування всіх тих багатих чоловіків, які крутилися навколо Роксани й хотіли зробити з неї порядну жінку.
Що вона думала всі ці десять років, коли його не було? Думала, як і Хмароходець, що він помер? Чи, може, що просто залишив її, без жодного слова, навіть не попрощавшись?
На Роксаниному обличчі він не побачив відповіді. Він бачив розгубленість, гнів… можливо, і любов. Можливо. Вона щось прошепотіла хлопцеві, взяла його за руку і потягла з собою. Роксана йшла повільно, наче стримуючи кроки. Вогнерукий хотів побігти їй назустріч, лишаючи позаду роки, але його сміливість зникла. Він як укопаний стояв і дивився на неї. Вогнерукий мав лише одне пояснення своєї відсутності, але вона не повірить.
За кілька кроків Роксана зупинилась, поклала руку хлопцеві на плече, але той зсунув її. Звичайно. Він не хотів, щоб рука матері нагадувала йому, що він ще малий.
Вона завжди так гордо виставляла підборіддя. Перше, що йому сподобалося в Роксані, — її гордість. Вогнерукий не стримав усмішки й опустив голову, щоб вона її не побачила.
— Як бачу, перед тобою ще й досі не встоїть жоден звір. Моя гуска проганяє всіх. — Коли Роксана говорила, в її голосі не було тієї сили і краси, яку вона випромінювала, коли співала.
— Так, усе, як і колись, — сказав він. — Попри всі ці роки.
Раптом він по-справжньому відчув, що повернувся додому. Те відчуття виявилось таке сильне, що йому обм'якли коліна. Вогнерукий був неймовірно щасливий, що знову бачив її — жахливо, страшенно щасливий.
«Спитай мене! — подумав він. — Спитай, де я був».
Але він не знав, як пояснити свою відсутність.
Роксана лише сказала:
— Здається, тобі добре велося там, де ти був.
— Так лише здається, — відповів Вогнерукий. — Я був там не з власної волі.
Роксана вдивлялася йому в обличчя, наче забула, як воно виглядає, і провела хлопцеві по волоссю. Волосся у сина чорняве, як і у матері, проте очі не Роксанині. Хлопець дивився на Вогнерукого так, ніби не приймав його.
Вогнерукий потер руки і шепотів пальцям вогненні слова, поки з них дощем не западали іскри. На кам'янистій землі розквітали квіти, червоні квіти, кожна пелюстка — полум'яний язичок.
Хлопець витріщився з сумішшю захвату і страху. Тоді присів і простягнув руку до вогняних квіток.
— Обережно! — попередив Вогнерукий, та вже було пізно. Хлопець знічено застромив обпечені пальці в рота.
— Отже, вогонь тебе ще також слухається, — сказала Роксана, і вперше він помітив усмішку в її очах. — Ти голодний? Ходи.
І мовчки пішла до хатинки. Хлопець і далі вдивлявся у вогняні квіти.
— Я чув, ти вирощуєш трави для цілителів. — Вогнерукий нерішуче зупинився у дверях.
— Так. Навіть Кропива в мене закуповується.
Кропива, маленька, як мохиня, постійно непривітна і неговірка, як жебрак без язика. Але кращої цілительки у цьому світі не знайдеш.
— Вона так само живе у старому ведмежому барлозі на краю лісу? — Вогнерукий нерішуче протиснувся у двері. Йому довелося втягнути голову. В кімнаті пахло свіжоспеченим хлібом.
Роксана поклала буханець на стіл, дістала сир, олію, оливки.