— Бріана вміє читати?
— Так, сина я також навчила.
— Як його звати?
— Єган, як його тата. — Роксана підійшла до столу і провела рукою по квітах на столі.
— Я його знав?
— Ні. Він залишив мені цей хутір — і сина. Наш сарай підпалили, чоловік забіг досередини, щоб урятувати худобу, і вогонь з'їв його. Хіба не дивно: кохаєш двох чоловіків, одного вогонь оберігає, а другого він убив? — Роксана на мить замовкла. — Рудий Лис керував вогнепалими. За нього вони бушували ще гірше, ніж за Каприкорна. Баста і Каприкорн зникли тоді ж, коли і ти, ти знав це?
— Так, я чув, — пробурмотів він і не зміг відвести від неї очей. Яка вона неймовірно гарна, було боляче дивитися на її красу. Роксана підійшла до Вогнерукого, кожен її порух нагадував день, коли він уперше побачив її танець.
— Феї добре зробили свою справу, — сказала вона тихо і торкнулася його обличчя. — Якби я не знала, що сталося насправді, то подумала б, ніби хто намалював тобі рубці срібним олівцем.
— Дуже приємна неправда, — прошепотів Вогнерукий. Ніхто краще за Роксану не знав, звідки ті рубці. Вони не забудуть той день, коли Змієголов наказав їй танцювати і співати для нього. Каприкорн теж там був, з Бастою і рештою вогнепалих. Баста витріщався на Роксану, як кіт на масло. Він її постійно підстерігав, обіцяв золото і прикраси, погрожував і підлещувався. Та Роксана відмовляла, віч-на-віч і при свідках. Тоді Баста довідався, хто їй подобається. По дорозі до Роксани він підстеріг Вогнерукого. Два розбійники тримали Вогнерукого, а Баста різав йому обличчя.
— Після того як твій чоловік помер, ти не одружилася знову?
«Ну й дурень, — подумав він собі, — ревнуєш до мертвого».
— Ні. Єдиний чоловік на цьому хуторі — Єган.
Хлопець з'явився у відчинених дверях раптово — наче підслуховував і лише чекав, коли нарешті про нього згадають. Мовчки посунув повз Вогнерукого і сів на лавку.
— Квіти виросли, — сказав він.
— Ти обпік пальці?
— Трохи.
Роксана підсунула горнятко з холодною водою.
— Ось, застроми пальці. Як не допоможе, розіб'ю яйце. Білок найкраще помагає проти опіків.
Єган слухняно засунув пальці в горнятко і розглядав Вогнерукого.
— Йому що, ніколи не пече? — запитав він маму.
Роксана не втримала усмішку.
— Ніколи. Вогонь його любить. Він пестить й цілує його пальці.
Єган зиркнув на Вогнерукого, наче Роксана зрадила таємницю, що у венах Вогнерукого тече не людська, а феїна кров.
— Не вір, це неправда! — сказав Вогнерукий. — Звісно, вогонь мене кусає.
— Рубці на твоєму обличчі не від вогню.
— Ні.
Вогнерукий відламав ще трішки хліба.
— Ця Віоланта, — сказав він, — Хмароходець сказав, що Змієголов її батько. Вона теж ненавидить шпільманів?
— Ні. — Роксана провела по чорному волоссю хлопця. — Якщо Віоланта когось ненавидить, то лише батька, їй було сім, коли тато відіслав її в Омбру. Коли їй стало дванадцять, вона вийшла заміж за Козимо, а за шість років овдовіла. Тепер сидить у замку свого свекра і дбає про підданих, бо князь через тугу забув, що це таке. Віоланта милосердна до слабких. Жебраки, каліки, вдови з голодними дітьми, селяни, які не можуть сплатити податки, — всі йдуть до неї. Але Віоланта — жінка. В неї небагато влади, бо навіть по цей бік лісу всі бояться її батька.
— Бріана охоче живе в замку. — Єган витер пальці об штани і стурбовано подивився на почервонілі кінчики. Роксана занурила його руку у воду.
— Так, на жаль, — сказала вона. — Нашій доньці подобається вдягати поношений Віолантин одяг, спати в м'якому ліжку з балдахіном і слухати компліменти від вишуканого товариства. Але я не схвалюю такого, і вона це знає.
— Мене Бридка теж інколи забирає! — В Єгановому голосі вчувалася гордість. — Щоб я бавився з її сином. Він заважає їй і Бріані, коли та читає, з ним ніхто більше не хоче бавитися, бо він одразу кричить, якщо його зачепити. А якщо його переможеш, то кричить, що відрубає голову.
— Ти дозволяєш йому бавитися з князівським дітваком? — Вогнерукий кинув на Роксану схвильований погляд. — Князі ніколи не стануть тобі друзями, байдуже, скільки їм років. Хіба ти забула? Те саме стосується і їхніх дочок, а вже точно, коли Змієголов їхній тато.
Роксана мовчки пройшла біля Вогнерукого.
— Не треба мені нагадувати, які князі, — сказала вона. — Твоїй доньці п'ятнадцять років, вона давно не слухає моїх порад; можливо, вона послухається свого батька, хоча не бачила його десять років. Наступної неділі Тлустий князь святкує день народження внука. Піди туди, якщо хочеш. Після Воронових виступів вони дуже зрадіють доброму вогнедуву.