Вогнерукий нерішуче взяв аркуш. Дрібні, похилі літери вкривали його, наче прядиво. Вогнерукий водив пальцем по літерах, ніби на кожну з них спершу мусив указати своїм очам. Орфей спостерігав за ним, як школяр, який чекає на оцінку.
Коли Вогнерукий нарешті підвів голову, його голос звучав здивовано.
— Ти пишеш дуже добре! Чудові слова…
Сироголовий так зашарівся, наче йому в обличчя хтось хляпнув порічковим соком.
— Мені приємно, що тобі подобається!
— Так, мені дуже подобається! Все так, як я тобі й описав. Тільки звучить трішки краще.
Ніяково усміхаючись, Орфей взяв аркуш у Вогнерукого.
— Я не обіцяю, що прибудеш у той самий час, — сказав він стишено. — Закони мого вміння важко зрозуміти, проте повір мені, жоден не знає про них більше, ніж я! Наприклад, книжку слід змінювати або продовжувати розмотувати, використовуючи лише слова, які в ній уже є. Якщо буде забагато чужих слів, нічого не вдасться або станеться щось таке, що ти не задумував! Можливо, станеться щось інше, якщо автор сам…
— Заради всіх фей, у тобі більше слів, ніж у цілій бібліотеці! — нетерпляче перервав Вогнерукий. — Може, вже просто почнемо читати?
Орфей замовк, наче проковтнув язика.
— Авжеж, — відповів він ображено. — Побачиш. З моєю допомогою книжка знову прийме тебе, як блудного сина. Вона вбере тебе, як папір чорнило!
Вогнерукий лише кивнув та подивився на безлюдну вулицю. Фарид відчув, що він дуже хотів вірити Сироголовому, проте боявся знову зневіритися.
— А що зі мною? — Фарид підійшов близько до Вогнерукого. — Він написав щось і про мене, чи не так? Ти перевірив?
Орфей зиркнув на нього менш доброзичливим поглядом.
— Ой, леле! — насмішкувато мовив до Вогнерукого. — Хлопець, здається, до тебе прив'язався! Де ти його підібрав? Десь на узбіччі?
— Не зовсім, — відповів Вогнерукий. — Його висмикнула з його оповідки та ж людина, яка й мені зробила цю послугу.
— Чарівновустий? — Орфей вимовив ім'я так зневажливо, наче не міг повірити, що хтось на нього заслуговував.
— Еге ж. Так його звуть. Звідки ти знаєш? — Здивуванню Вогнерукого не було меж.
Собацюра обнюхував Фаридові босі пальці. Орфей здвигнув плечима.
— Рано чи пізно чуєш про кожного, хто навчає літери дихати.
— Отож-бо? — У голосі Вогнерукого почулась недовіра, але він не розпитував далі. Лише вдивлявся в аркуш, вкритий дрібними Орфеєвими літерами.
Сироголовий усе розглядав Фарида.
— Ти з якої книжки? — запитав він. — І чому не хочеш назад у свою оповідку, а рвешся в його? Тобі ж там нічого робити!
— Яке тобі до цього діло? — вороже відповів Фарид. Сироголовий подобався йому щораз менше. Він був занадто цікавий і занадто хитрий.
Вогнерукий тихо засміявся.
— Його оповідка? Ні, за нею він і на грам не тужить. Хлопець змінює оповідки, як змія шкіру. — В його голосі Фарид почув щось майже подібне до захвату.
— Справді? — Орфей знову глянув на Фарида так зневажливо, що той найохочіше копнув би його в незграбні коліна, якби не собацюра, який витріщався на нього голодними очима.
— Гаразд, — сказав Орфей. — Я тебе все одно застерігаю! Зачитати тебе назад — дрібничка, але цьому пацику нема чого шукати у твоїй оповідці! Я не можу називати його ім'я. І хоча йдеться лише про одного хлопця, я не можу гарантувати, що все вдасться. Та навіть коли і вдасться, він, ймовірно, спровокує плутанину. Можливо, він принесе тобі нещастя!
«Що цей дурень каже? — Фарид подивився на Вогнерукого. — Прошу! — подумав він. — Прошу! Не слухай його! Візьми мене з собою».
Вогнерукий зустрів його погляд. І посміхнувся.
— Нещастя? — сказав він, і по його голосу було чути, що ніхто не мусить розказувати йому, що таке нещастя. — Дурниці. Хлопець приносить мені щастя. Крім того, він досить добрий вогнедув. Він іде зі мною. І ось це також. — Перш ніж Орфей зрозумів, про що йшлося, Вогнерукий схопив книжку, яку Сироголовий поклав біля себе на паркан. — Вона ж тобі більше не потрібна, і я спатиму набагато спокійніше, якщо вона буде в мене.
— Але… — Орфей розгублено подивився на Вогнерукого. — Я ж тобі казав, це моя улюблена книжка! Я дуже хотів би залишити її собі.
— Я теж, — відповів Вогнерукий і простягнув книжку Фаридові. — Ось. Пильнуй.
Фарид притиснув книжку до грудей і кивнув.
— Ґвін, — сказав він, — нам ще треба покликати Ґвіна. — Та коли Фарид витягнув шматочок сухого хліба з кишені і хотів було покликати Ґвіна, Вогнерукий затиснув йому рота рукою.
— Ґвін залишається тут! — Якби Вогнерукий сказав, що хоче залишити тут свою праву руку, Фарид дивився б на нього з такою ж недовірою. — Чого ти на мене так дивишся? Ми зловимо собі іншу куницю, якусь, яка менше кусається.