— Що ти робиш? — крикнула навздогін.
— Згори видно краще!
Фарид ледь виднівся серед гілок. Меґі склала аркуш з Орфеєвим текстом і засунула його у торбу. Вона більше не хотіла бачити літери, вони здавались отруєними жуками, як склянка з книжки «Аліса в Задзеркаллі», яка припрошувала: з'їж мене! Її пальці натрапили на записник з мармуровим папером, і раптом на очі накотилися сльози.
— Коли побачиш вуглярську хатину, казав Вогнерукий, тоді знатимеш, що ти пройшов хащу. — Фаридів голос долинав до неї, мов голос дивного птаха. — Я запам'ятав кожне його слово. Якщо я захочу, слова липнуть до моєї пам'яті, як мухи до смоли. Мені не треба паперу, щоб їх зберегти. Знайдеш вуглярів і випалені чорні плями на лісових шатах, знай, людський світ уже близько, так він казав. Іди за струмком. Він веде на північ. Слід іти на північ, доки не побачиш високо над річкою на східному схилі пагорба замок Тлустого князя. Замок сірий, як осине гніздо, навколо нього розляглось містечко, там на його площах можна видувати вогонь аж до неба…
Меґі опустилася на коліна серед фіалок і фіолетових дзвіночків, багато квітів уже в'янули, але ще запаморочливо солодко пахнули. Між ними кружляла оса, а може, ця комаха виглядає, як оса? Як багато Феноліо взяв зі своєї реальності, а скільки вигадав? Усе здавалося таким знайомим, але водночас і чужим.
— Яке щастя, що я попросив Вогнерукого, щоб він мені все детально описав!
Меґі побачила босі Фаридові ноги. Він розгойдував ними на запаморочливій висоті.
— Вогнерукий часто не міг заснути, він боявся снів. Я його будив, коли вони були дуже страшні. Ми сідали до багаття, і я розпитував. Я вмію розпитувати. О, так, я — майстер.
Меґі не стримала посмішки через гордість в його голосі. Вона глянула вгору на листяний дах. І тут, як і в садку Елінор, листя набирає барви. Обидва світи дихали в одному ритмі. Можливо, так завжди було. Чи, може, обидві історії нерозлучно з'єдналися саме в той день, коли Мо дозволив Каприкорнові, Басті та Вогнерукому перейти з одного світу в інший. Вона ніколи не дізнається відповіді. Хто ж знає на це відповідь?
Під колючим, важким від темних ягід кущем щось зашурхотіло. Вовки, ведмеді, плямисті коти — про них Реза теж розповідала. Меґі мимоволі ступила крок назад, але її сукня зачепилася за високий будяк, білий від посохлого цвіту.
— Фариде? — крикнула вона і розсердилася через страх у своєму голосі. — Фариде!
Але він, здавалося, її не чув. Він і далі сидів високо серед гілок, безтурботно, як пташка під сонячним промінням, і лопотів собі щось під ніс. А Меґі в цей час тут, серед тіней, які рухаються, мають очі, гарчать… Може, то змія? Меґі так рвучко шарпонула сукню, що та аж порвалась. Меґі невпевнено відходила назад, поки не вперлася в шорсткий стовбур дуба. Змія хутко поповзла геть, наче сам вигляд дівчинки налякав її до смерті. Але під кущем і далі щось шурхотіло, і нарешті з колючих гілочок висунулася пухнаста рогата голова з круглим носом.
— Ні, — прошепотіла Меґі. — О ні.
Ґвін докірливо витріщився на неї, наче це її провина, що все його хутро вкрите маленькими колючками.
Фаридів голос щораз гучнішав. Хлопець нарешті злазив зі свого спостережного пункту.
— Ні хатини, ні замку — нічого! — крикнув він. — Ми таки витратимо кілька днів, щоб вийти з цього лісу. Але Вогнерукий саме цього й хотів. Він не хотів поспішати. Мені здається, він більше сумував за деревами і за феями, ніж за людьми. Не знаю, як тобі, дерева, звичайно, гарні, дуже гарні, але я також хочу побачити замок, інших шпільманів та й панцерних…
Він зістрибнув на траву, пострибав на одній нозі по блакитних квітах і радісно скрикнув, коли побачив куницю.
— Ґвіне! Ага, я знав, що ти мене почуєш! Ходи-но сюди, чортяко! Ну, Вогнерукий дуже здивується, що його давній друг з нами, правда?
«О так! — подумала Меґі. — Йому від переляку ноги підкосяться!»
Куниця стрибнула Фариду на коліна й ніжно лизнула підборіддя. Всіх інших вона кусала, навіть Вогнерукого, але у Фаридових руках вона поводилася, наче мале кошеня.
— Прожени його, Фариде! — сказала Меґі різкіше, ніж хотіла.
— Прогнати? — Хлопець засміявся. — Що ти верзеш? Ти чув, Ґвіне? Що ти їй такого зробив? Може, поклав мертву мишу на її дорогоцінні книжки?
— Прожени його, кажу тобі! Він сам дасть собі раду, ти знаєш! Прошу тебе! — додала дівчина, коли побачила, як ошелешено хлопчина подивився на неї.
Фарид випростався, куниця сиділа на його руці. Його обличчя стало вороже, такого виразу вона ще не бачила. Ґвін стрибнув хлопцеві на плече і втупився в Меґі, наче розумів кожне її слово. Отже, виходу немає, доведеться розповісти. Але як?