— О, так, звичайно! — невинно усміхнувся незнайомець. Ця усмішка добре пасувала його дитячому обличчю. — Вивіску неможливо не побачити, і я прошу тисячу разів пробачення, пані Лоредан, за раптовий візит, та ще й без попередження.
В Елінор відняло мову. В цього кругловидого такий самий гарний голос, як і в Мортимера, глибокий і шовковистий, мов подушка. Він зовсім не підходив до круглого обличчя та дитячих очей. Складалося враження, ніби незнайомець проковтнув Чарівновустого і в такий спосіб привласнив його голос.
— Прибережіть вибачення на потім! — сказала Елінор грубо, коли минуло здивування. — Просто зникніть.
Елінор хотіла зачинити двері, але незнайомець усміхнувся знову (усмішка цього разу вже не така невинна) та всунув коричневого запорошеного черевика між двері.
— Пробачте, пані Лоредан, — сказав він м'яко. — Але я прийшов через книжку. Унікальну книжку. Звичайно, я чув, що ваша бібліотека гідна подиву, проте я запевняю, цього примірника у вас немає.
Книжку, яку він витягнув з-під світлої пом'ятої лляної куртки, Елінор впізнала відразу. Авжеж. Це єдина книжка, від якої її серце шалено стугонить, не через зміст, красу чи вартість. Ні. Ця книжка пришпорювала серце Елінор лише з однієї причини: Елінор боялась її, як злого звіра.
— Звідки вона у вас? — Але подумки вже й сама відповіла собі, проте запізно. Вона згадала, що розповідав хлопець. — Орфей! — прошепотіла вона і хотіла голосно закричати, щоб почув Мортимер, але перш ніж з її губ упав бодай звук, з-за кущів рододендрона прудко, мов ящірка, вислизнув чоловік і затулив їй рота.
— Ну, як життя, книгогризко? — промугикав він на вухо. Елінор часто чула цей голос у снах і щоразу ледь переводила подих. Навіть попри ясний день враження не поменшало. Баста грубо заштовхнув її в будинок. Звичайно, в нього в руці ніж. Елінор уявляла Басту радше без носа, ніж без ножа. Орфей повернувся й помахав пасажирам у машині. Не людина — шафа вилізла з неї, повільно обійшла машину й відчинила задні дверцята. Стара жінка вистромила ноги й схопила його руку.
Мортола.
Ще один постійний актор жахіть Елінор. Її темні панчохи ховали перебинтовані ноги. Вона покрокувала попід руку з Ґевалом до будинку Елінор. Мортола опиралась на паличку і шкандибала з таким лютим і рішучим виразом обличчя, наче проголошувала весь будинок своїм володінням. Від ворожого Мортолиного погляду коліна Елінор обм'якли. Проте вона робила все, що могла, щоб приховати свій страх. Тисячі моторошних спогадів виринули в її голові: про клітку з запахом сирого м'яса, освітлене пронизливими прожекторами подвір'я і про страх, жахливий страх…
Баста хряснув дверцятами за Мортолою. Він не змінився. Таке саме вузьке обличчя, мружить очі, навколо шиї теліпається амулет — захист від нещасть, які Баста передчував під кожною драбиною та за кожним кущем.
— Де решта? — накинулась на Елінор Мортола, а Ґевал у цей час з придуркуватим обличчям оглядав будинок. Було видно, що така кількість книжок його неймовірно здивувала. Він, певно, запитував себе, що робити з такою купою книжок.
— Решта? Я не знаю, про кого ви кажете… — Елінор здалося, що її голос на диво впевнений, коли мати на увазі напівмертву від страху людину.
Мортола войовниче висунула маленьке кругле підборіддя.
— Ти добре знаєш. Я кажу про Чарівновустого, його відьомську дочку і про служницю, яку він називає дружиною. Може, хай Баста спалить кілька твоїх книжок, чи покличеш самохіть?
«Баста? Баста боїться вогню! — хотіла заперечити Елінор, та змовчала. — Піднести сірника до книжки не дуже важко. Навіть Баста, який боїться вогню, зможе втнути таку дурню, та й Ґевал не виглядає на досить розумного, щоб чогось боятися. Треба їх затримати! — подумала Елінор. — Зрештою вони нічого не знають ні про майстерню в садку, ні про Даріуса».
— Елінор? — долетів Даріусів голос. Перш ніж вона промовила слово, в неї на роті знову опинилась Бастина рука. Вона чула, що Даріус, як завжди поспішливо, спускається по коридору.
— Елінор? — гукнув він ще раз. Тоді кроки затихли, раптово, як і його голос.
— Сюрприз! — замуркотів Баста. — Зрадів, Шепелявий? Давні друзі завітали в гості. — Ліва рука Басти була забинтована. Елінор це помітила лише коли він забрав пальці з її рота, і згадала про Щось, що шипіло. Якщо вірити Фариду, то воно прийшло з історії замість Вогнерукого.
«Шкода, що воно не зжерло цього ножолюба!» — подумала вона.
— Баста! — прошепотів Даріус.