Ось нарешті й кольорові палатки. Вони — як квіти серед чорної ночі. Іво майже біг. Назустріч на одній нозі стрибав брудний хлопчина з розтріпаним, як хутро приблудного кота, волоссям. Він задирливо вишкірився до Іво і на руках утік геть. Боже ж ти мій, ці шпільманські діти згиналися і перекручувалися, наче в їхньому тілі не було кісток!
— Ну, йди вже! — пробурмотів Феноліо, коли побачив благальний погляд Іво. Смолоскип старому вже не потрібен. Між палатками горіли кілька багать. Деякі з цих наметів — усього-на-всього натягнені між деревами брудні полотнища. Феноліо озирнувся і задоволено зітхнув. Хлопець пострибав геть. Саме так він уявляв собі чорнильний світ, коли писав його: кольоровий і гамірний, сповнений життя. Повітря пахло димом, смаженим м'ясом, чебрецем і розмарином, кіньми, собаками і брудним одягом, хвоєю піній та паленими дровами. Він обожнює цей запах! Він любив цей балаган і навіть цей бруд. Життя вирувало перед його носом, а не за зачиненими дверима. У цьому світі можна навчитися всього: як коваль вигинає в жаринах серп, фарбувальник змішує фарби, дубильник обробляє шкіру, швець кроїть шкіру для нової пари черевиків. На вулиці, в провулку, на площі або як тут, між убогих палаток, могло з'явитися все. І Феноліо, мов дитина, спостерігав за цим, навіть коли сморід від шкіри і фарбувального чана запирав йому подих. Цей світ йому неймовірно подобався, хоча не все йшло за його планом.
«Сам винен. Треба було написати продовження! — думав Феноліо і обережно прокладав шлях крізь натовп. — Я можу хоч зараз його написати і все змінити. Але треба читця!»
Звичайно, він шукав Чарівновустого, але даремно, нікого нема. Ні Меґі, ні Мортимера, ні партача Даріуса.
Феноліо був лише автором, який писав гарні тексти, і з того не дуже розкошував. А створені ним князі заправляють у його світі: гірше, ніж було, краще, ніж буде. Все це дуже неприємно!
Змієголов непокоїв його найбільше. Він сидів високо над морем на срібному троні в Сутінковому замку і заправляв землями на південь від хащі. Образ непоганий. Найпослідущий пес, живодер. Та негідники зрештою — основна складова сюжетів. Якщо їх, звичайно, можна контролювати. Для цього Феноліо і видумав Тлустого князя й Козимо Вродливого. Але цей князь охочіше сміявся з незугарних шпільманських жартів, аніж воював. Хто міг передбачити, що Козимо так швидко загине, а його батько сяде, мов недопечений пиріг?
«Не моя провина! — часто повторював собі Феноліо. — Не мої ідеї, не моя провина! Але воно все одно сталося. Таке враження, ніби якийсь писака замість мене продовжив оповідку, а творцю цього світу виділив роль бідного поета. Годі, припини! Насправді ти не бідуєш, Феноліо!» — подумав він, коли зупинився біля палатки, перед якою шпільман співав його пісню.
Ні, він не бідолаха. Все, що хотів слухати Тлустий князь, — то лиш жалобні пісні Феноліо про свого сина. Та й історії, які він писав для князівського внука Якопо, Бальбулюс — найвідоміший ілюстратор на весь цей світ — власноруч записував на найдорогоціннішому пергаменті. Ні, не все так кепсько!
Крім того, його тексти зараз у більшій безпеці серед шпільманів, ніж у книжках, де просто припадають порохом. Вільні, як птахи, — саме таке життя він уявляв для своїх текстів! Вони занадто могутні, щоб довіряти їх кожному дурневі в друкованому вигляді. Хто зна, що вони вчворять з його текстами. З цієї точки зору, те, що в цьому світі не було друкованих книжок, його заспокоювало. Тут їх писали від руки, і через це вони такі дорогі, тож і купують їх лише князі. Інші запам'ятовували тексти або слухали шпільманські розповіді.
Якийсь хлопчина шарпонув Феноліо за рукав. Весь плащ у дірках, з носа тече.
— Чорнильний ткачу! — Він витягнув шпільманську маску і поспіхом приклав її до очей. На потріскану шкіру наклеєно блідо-коричневе і блакитне пір'я. — Хто я?
— Гм! — Феноліо наморщив лоба, наче напружено думав.
Рот під маскою розчаровано скривився.
— Сойка! Звичайно, сойка!
— Авжеж! — Феноліо вщипнув його за маленький червоний ніс.
— Розкажеш нам сьогодні якусь нову історію про нього? Будь ласка!
— Можливо! Але мені здається, Сойчина маска розкішніша, ніж оця. Як думаєш? Слухай, може, понаклеюй ще трохи пір'їн?
Хлопець стягнув маску з голови і понуро її оглянув.
— Їх не так-то легко дістати.
— Пошукай біля річки. Навіть сойки остерігаються котів. Він хотів було йти далі, та хлопець його міцно тримав. У шпільманських дітей міцні рученята, хоча самі дітваки худющі.