— Тільки одну історію. Будь ласка, Чорнильний ткачу!
Ще двоє дітлахів вигулькнули біля нього, дівчинка і хлопець. Сповнені надії очі дивились на Феноліо. Так, історія про Сойку… Його історії про розбійників завжди були класнючі — навіть його внуки їх любили, там, у іншому світі. Та його оповідки про грабіжників, які він складав тут, були куди цікавіші. Їх можна почути скрізь. Неймовірні вчинки найсміливішого грабіжника, найвишуканішого і найбезстрашнішого Сойки. Феноліо добре пригадував ту ніч, коли він вигадав Сойку. Рука тремтіла від люті, коли він писав.
— Змієголов знову зловив шпільмана, — розказав йому Чорний Принц тієї ночі, — цього разу Горбуна. Вчора опівдні його повісили.
Горбун, його персонаж! Безневинний чолов'яга, який міг встояти на голові довше, ніж будь-хто інший.
— Що цей князь собі дозволяє? — кричав тієї ночі Феноліо, наче Змієголов міг його почути. — Я вирішую, кому в цьому світі жити, а кому вмирати, лише я, Феноліо!
І слова потекли на папір, люті й дикі, як розбійник, якого він придумав тієї ночі. Сойка уособлював усе те, про що так мріяв Феноліо у своєму світі: вільний як птах, безстрашний, вишуканий (часом і дотепний), забирає в багатих, віддає бідним, захищає слабких від свавілля сильних у цьому світі, де немає закону, який би їх захищав…
Знову хтось шарпонув Феноліо за рукав.
— Будь ласка, Чорнильний ткачу! Одну історію!
Настирливий, пристрасний слухач історій. Можливо, цей хлопчина стане відомим шпільманом.
— Ви розповідали, що Сойка вкрав у Змієголова його талісман! — прошепотів хлопчик. — Палець повішеного, що охороняє від Білих жінок. Ви ще казали, що тепер палець висить у Сойки на шиї.
— Казав? — Феноліо підвів густі розпатлані брови. Це завжди виглядало дуже ефектно. — Ну, я чув ще щось цікавіше, та спершу маю поговорити з Чорним Принцом.
— Ну будь ласка, Чорнильний ткачу! — Вони повисли на його рукавах і мало не зірвали дорогу крайку. За кілька монет він нашив її собі на цупку матерію, бо не хотів виглядати так жалюгідно, як ті писарі на площах.
— Ні! — сказав він суворо і стряс дітлахів із рукавів. — Можливо, пізніше. А тепер зникніть!
Той, що з мокрим носом, дивився йому вслід такими сумними очима; що на мить нагадав Феноліо його внуків. Піппо завжди так дивився, коли дідусь приносив нову книжку і заохочував його до читання.
«Діти! — думав Феноліо, коли підходив до багаття, де стояв Чорний Принц. — Вони скрізь однакові. Жадібні маленькі чудовиська. Проте найкращі слухачі, байдуже в якому світі. Найкращі!»
Чорний Принц
— Отже, ведмеді вміють створювати власну душу… — сказала Ліра. — Скільки ще незвіданого в світі.
Чорний Принц був не сам. Звісно, ні. Як завжди, його ведмідь був поруч. Мов кошлата тінь, він сидів позаду господаря, біля багаття. Феноліо добре пам'ятав слова, якими власне й створив Принца. На самому початку «Чорнильного серця», розділ другий. Підходячи до нього, Феноліо тихо промовляв:
— Хлопець-сирота, шкіра ледь світліша за чорні кучері, швидкий на язик, так само й з ножем, завжди готовий захистити тих, кого любить: скажімо, його обох молодших сестер, чи замученого ведмедя, чи Вогнерукого, його ліпшого, найліпшого друга…
— …який все одно помер би надзвичайно трагічною смертю, якби сталося так, як я задумав, — додав Феноліо, киваючи Принцу. — Але цього мій чорний друг, на щастя, не знає, бо навряд чи тоді я був би бажаним гостем біля його багаття.
Принц відповів на привітання. Напевно, він вважав, що Чорним Принцом його нарекли через колір шкіри, та Феноліо ліпше знав, у чому річ. Ім'я для нього він поцупив із підручника з історії свого давнього світу. Колись його носив славнозвісний лицар, королівський син і до того ж великий розбійник. «Чи сподобалося б йому, що його ім'я носить кидій ножів, король шпільманів? А якщо й ні, то все одно з цим нічого не вдієш, — розмірковував Феноліо, — адже його історія давним-давно скінчилася».
Ліворуч від Принца сидів нікчемний цирульник-халтурник, котрий мало не зламав Феноліо щелепу, вириваючи зуба, а праворуч — Ворон, миршавий факір, котрий так само мало розумівся на своєму ремеслі, як цирульник на вириванні зубів. Щодо цирульника Феноліо не був упевнений, утім Ворон у жодному разі не був його винаходом. Хтозна, звідки він узявся! У кожного, хто бачив, як той вивергав полум'я, — халтурно і побоюючись вогню, — відразу на язику крутилося інше ім'я: Вогнерукий — Вогнеходець — Приборкувач полум'я…