— Але ж у піснях він змальований досить точно. — Ворон допитливо поглянув на Феноліо.
— Еге ж! — Батист підвівся на ноги. Він поклав руку на потертий пасок, неначе мав там меча, роззирнувся, ніби видивляючись ворогів. — Він буцімто високий. Не дивно. Про героїв здебільшого так кажуть. — Батист пройшовся навшпиньки туди-сюди. — Волосся в нього, — він провів рукою по голові, — темне-темне, як кротяче хутро. Якщо вірити пісням. Це незвично. Більшість героїв мають золотаве волосся, хто б там що під цим не розумів. Ми нічого не знаємо про його походження, але напевно, — Батист прийняв шляхетного виду, — у його жилах тече чистісінька князівська кров. А то чому б він був такий благородний та мужній?
— Хибна думка! — перебив Феноліо. — Сойка — людина з народу. Що ж то за розбійник, який народився у фортеці?
— Ви чули, що каже поет! — Батист провів рукою по чолу, ніби струшуючи з нього шляхетність. Інші засміялися. — Перейдемо до обличчя за пір'яною маскою. — Батист провів пальцями по власному спотвореному обличчю. — Звісно ж, воно гарне й витончене — і біле, як слонова кістка! В піснях про це нічого не сказано, але всі ми знаємо, що для героя цей колір обличчя є природним. Вибачайте, ваша високосте! — додав він і насмішкувато розкланявся перед Чорним Принцом.
— Прошу-прошу, я не проти, — лише сказав той і навіть не зморщився.
— Не забудь про рубець! — сказав Ворон. — Рубець на його лівій руці, куди його вкусив собака. У кожній пісні є про нього згадка. Нумо, засучімо рукави. Погляньмо, чи не сидить серед нас Сойка? — Закликаючи інших, він роздивився довкола, та лише Здоровань з усмішкою засучив рукав. Інші мовчали.
Принц відкинув назад довгі пасма волосся. За паском він мав три ножі. Шпільманам заборонялося носити зброю, навіть тому, кого вони називали своїм ватажком, та чому вони мали дотримуватися законів, які їх не захищають? «Він уцілить в око метелика», — так казали про Принцову влучність у киданні ножа. Саме так, як колись написав Феноліо.
— Як би не виглядав той, хто втілює у вчинках мої пісні, п'ю за його здоров'я. Нехай Змієголов пошукає чоловіка, котрого я змалював. Він його ніколи не знайде! — Феноліо підняв кухля, пропонуючи товариству цокнутися. Він почувався чудово, мов захмелілий, і, безсумнівно, не від гидкого вина.
«Поглянь-но, і хто б казав, Феноліо? — розмірковував він. — Ти щось пишеш, а воно відбувається! І навіть без читця…»
Та Здоровань зіпсував йому настрій.
— Якщо чесно, Чорнильний ткачу, мені не до тостів, — буркнув він. — Кажуть, Змієголов наразі платить дзвінким сріблом за язик кожного шпільмана, котрий співає про нього глузливих пісень. Він ніби вже має цілу колекцію.
— Язик? — Феноліо мимоволі намацав свого язика. — Невже й мої пісні підпадають під такі?
Ніхто не відповів. Чоловіки мовчали. Із шатра позаду них долинав жіночий спів — колискова, така спокійна й чарівна, ніби походила зовсім з іншого світу, зі світу, про який можна було лише мріяти.
— Я раз у раз повторюю моїм підданим: не наближайтеся до Сутінкового замку! — Принц підніс до ведмежої пащі шматок м'яса, з якого скрапував жир, витер ножа об штани й засунув його назад за пасок. — Кажу їм, що ми для Змієголова — воронячий корм, падаль! Та відтоді, як Тлустий князь замість розваг надає перевагу сльозам, усі вони з порожніми кишенями та шлунками. Що, звісно, жене їх на інший бік хащі. Там чимало багатих торгівців.
Хай йому грець! Феноліо розтирав хворі коліна. Куди подівся його гарний настрій? Розвіявся, як аромат розтоптаної квітки. Він зажурено ковтнув медового вина. Знову до нього підійшли діти, зажадавши оповідки, — та Феноліо відправив їх геть. Йому ніщо не йшло на думку, коли він мав кепський настрій.
— Ось що, — мовив Принц. — Здоровань сьогодні у хащі натрапив на дівчинку та хлопчика. Вони розповіли дивну історію: нібито Баста, Каприкорнів зарізяка, повернувся чи ось-ось з'явиться, а вони тут, щоб застерегти мого давнього друга — Вогнерукого. Ти вже, звісно, чув про нього?
— Е-е-е… — Феноліо з несподіванки поперхнувся вином. — Вогнерукий? Так, звісно, вогнедув.
— Найліпший з усіх, які лиш були. — Принц спрямував блискавичний погляд на Ворона, та той саме показував цирульнику запаленого зуба. — Його вважали мертвим, — тихо вів далі Принц. — Понад десять років від нього не було ні слуху ні духу. Тисячі історій оповідають про те, як і де він помер, на щастя, здається, все це вигадки. Але дівчинка й хлопчик шукають не лише Вогнерукого. Дівчинка запитувала також про старого поета з обличчям черепахи. Часом не про тебе?