— Шпільманка? — Феноліо поглянув у той бік, куди показував палець Меґі. Пагорб, про який вона казала, видавався лише чорним обрисом у місячному сяєві. Ну, звісно! Роксана. Він згадав. Чи вона й насправді така вродлива, як він її зобразив?
Хлопець нервово заметушився.
— Мушу йти, — сказав він Меґі. — Де я тебе знайду?
— На вулиці чоботарів і сідлярів, — відповів замість Меґі Феноліо. — Просто запитай, де будинок Мінерви.
Фарид кивнув — і знову поглянув на Меґі.
— Кепська ідея — вирушати в дорогу серед ночі, — сказав Феноліо, хоча й відчував, що хлопця не цікавлять його поради. — Тутешні вулиці небезпечні. А особливо вночі. Розбійники, волоцюги…
— Я вмію за себе постояти. — Фарид вийняв з-за паска ножа. — Пильнуй себе. — Він узяв Меґі за руку, відтак різко обернувся й зник серед шпільманів. Феноліо помітив, що Меґі ще кілька разів озиралася, шукаючи його очима.
— Бідолашний хлопець! — пробурчав він, полохаючи на шляху кількох дітей, які знову вимагали від нього оповідки. — Схоже, він закоханий у тебе?
— Припини! — Меґі висмикнула руку з його долоні, але всміхнулася.
— Гаразд, заткну пельку! Твій батько знає, що ти тут?
Цього не слід було питати. По Меґі було видно, що її гризе совість.
— Ну, гаразд, ти все мені розповіси. Як ти сюди потрапила і що значать розмови про Басту й Вогнерукого, геть усе! Ти підросла! Чи то я осів? Меґі, як я тішуся, що ти тут! Тепер ми наведемо лад у цій історії! Завдяки моїм словам і твоєму голосу…
— Наведемо лад? Що ти маєш на увазі? — Вона недовірливо поглянула на нього. Так само вона часом дивилась на нього й тоді, коли вони були Каприкорновими полоненими: похмуре чоло, очі такі ясні, немов зазирали йому просто в серце. Але тут не можна було пояснювати.
— Пізніше! — прошепотів Феноліо й повів її далі. — Пізніше, Меґі. Тут забагато вух. Трясця його матері, куди ж подівся мій смолоскипник?
Чужинний шурхіт серед чужинної ночі
У сутінкових шатрах
Світ лагідний, нелихий,
Він затишний, знадливий,
Як комірчина тиха.
Проспиш, забудеш там
Усі буденні лиха.
Коли Меґі згодом намагалась пригадати, як вони дісталися помешкання Феноліо, у пам'яті виринало лише кілька невиразних картин: вартовий, котрий виставив їм назустріч списа й непривітно пропустив їх, упізнавши Феноліо, темні провулки, якими вони йшли слідом за смолоскипником, а тоді круті сходи вгору вздовж сірого муру, що скрипіли під ногами. У Меґі від утоми так паморочилася голова, коли підіймалася сходинками вслід за Феноліо, що він кілька разів занепокоєно підтримував дівчинку за руку.
— Гадаю, ліпше завтра розповімо одне одному, що ми обоє пережили відтоді, як бачилися востаннє, — сказав він, заводячи її до своєї комірчини. — Піду попрошу Мінерву принести тобі мішка з соломою, і ти цієї ночі спатимеш у моєму ліжку. Три дні і три ночі у непрохідній хащі! Хай йому грець, я б, напевно, просто помер би зі страху!
— Фарид мав ножа, — пробурмотіла Меґі. Ніж її заспокоював, коли вони вночі спали у гіллі дерев, а знизу до них долинало шкряботіння й гарчання. Фарид був завжди напоготові. — А коли він бачив привидів, — розповідала вона сонно, поки Феноліо запалював лампу, — він розкладав вогонь.
— Привиди? У цьому світі немає привидів, в усякому разі я їх не вигадував. А що ви їли?
Меґі пішла навпомацки до ліжка. Воно виглядало дуже привітно, хоча й складалося з мішка з соломою та кількох грубошерстих ковдр.
— Ягоди, — пробубоніла вона. — Чимало ягід, хліб, який ми прихопили з кухні Елінор, і кроликів, яких ловив Фарид.
Феноліо вражено похитав головою. Приємно було знову побачити його зморшкувате обличчя, але зараз Меґі хотіла, власне кажучи, лише одного — спати. Вона зняла чоботи, залізла під колючі ковдри й випростала стомлені ноги.
— Як тобі таке спало на думку — зачитати вас до непрохідної хащі? Чому не сюди? Вогнерукий, напевно, розповідав хлопцеві про цей світ.
— Орфеєві слова… — Меґі позіхнула. — Ми ж мали лише Орфеєві слова, а Вогнерукий попросив зачитати його саме до хащі.
— Авжеж. Це на нього схоже. — Вона відчула, як Феноліо підтягнув їй ковдри аж до підборіддя. — Зараз я краще не питатиму тебе, якого Орфея ти маєш на увазі. А завтра продовжимо розмову. На добраніч! І ласкаво прошу до мого світу!
Меґі насилу вдалося ще раз розплющити очі.
— Ти де спатимеш?
— Не хвилюйся. Внизу у Мінерви щоночі якісь родичі сходяться на нічліг, одним менше — одним більше, ролі не грає. От побачиш, до тутешніх незручностей швидко звикаєш. Сподіваюсь лише, її чоловік хропе не так голосно, як вона запевняє.