Жінка стала біля Вогнерукого і поклала руку йому на плече.
— Хто це? — запитала вона і поглядала на Фарида, так само оцінюючи. — Ще одна з твоїх багатьох таємниць? Син, про якого я відати не відаю?
Фарид відчув, як кров ударила в обличчя. Син Вогнерукого. Таке познайомлення йому сподобалося. Фарид непомітно поглянув на незнайомого хлопчика. Хто його батько?
— Мій син? — Вогнерукий ніжно провів долонею по її обличчю. — Що в тебе за думки! Ні, Фарид — вогнедув. Деякий час він ходив до мене на навчання і відтоді вважає, що я без нього не впораюся. Він до того твердо переконаний у цьому, що всюди слідує за мною, який би довгий не був шлях.
— Ще чого! — У Фаридовому голосі звучала образа, хоча він і не хотів її показувати. — Я прийшов, щоб застерегти тебе! Та можу знову піти, якщо хочеш.
— Ну, годі вже! — Вогнерукий міцно ухопив його за руку, коли той відвернувся. — Лишенько, я геть забув, як швидко ти заводишся. Застерегти, кажеш? Від чого?
— Від Басти.
Жінка притисла долоню до вуст, зачувши ім'я, і Фарид доповів про все, що сталося, починаючи відтоді, як Вогнерукий зник, зник із безлюдного шляху в горах, ніби його ніколи й не було. Коли він закінчив, Вогнерукий спитав:
— Отже, книжка у Басти?
Фарид свердлив пальцями ніг тверду землю.
— Так! — пригнічено пробелькотів він. — Він приставив мені ножа до горла, що я мав робити?
— Баста? — Жінка схопила Вогнерукого за руку. — Отже, він живий?
Вогнерукий лише кивнув. Потім знову поглянув на Фарида.
— Ти думаєш, він уже тут, Орфей зачитав його сюди?
Фарид безпомічно стенув плечима.
— Не знаю! Коли я вислизнув від нього, він кричав навздогін, що помститься ще й Чарівновустому. Та Чарівновустий не вірить цьому, каже, що Баста був просто розлючений…
Вогнерукий зиркнув на браму, все ще відчинену.
— Так, Баста у гніві без ліку наговорить, — пробурмотів він. Зітхнув і затоптав останній сніп іскор, що палали під ногами. — Кепські новини, — пробурмотів він. — Дуже кепські. Бракує лише, щоб ти Ґвіна сюди приніс.
Як добре, що було темно. У темряві брехня не настільки очевидна, як удень. Фарид доклав максимум зусиль, вдаючи здивування.
— Ґвін? Ні. Ні, його я не брав із собою. Ти ж сказав, щоб він там лишався. До того ж Меґі мені заборонила.
— Розумне дівча! — Полегшене зітхання Вогнерукого проникло Фаридові у саме серце.
— Ти покинув куницю? — Жінка недовірливо похитала головою. — Мені завжди здавалося, що ти приязно ставився до малої потвори, як ні до кого іншого.
— Ти ж знаєш, яке зрадливе моє серце, — намагався спростувати Вогнерукий, та безтурботність у його голосі не могла ввести в оману навіть Фарида. — Ти голодний? — запитав Вогнерукий. — Давно ти тут?
Фарид прокашлявся. Брехня про Ґвіна клубком підступила йому до горла.
— Чотири дні, — видавив він. — Шпільмани дали нам щось поїсти, та я все одно голодний…
— Нам? — У голосі Вогнерукого зазвучала недовіра.
— Вона тут? — Вогнерукий приголомшено поглянув на нього, відтак застогнав і прибрав волосся з чола. — Авжеж, це сподобається її батькові. А її мати як зрадіє! Може, ти ще кого привів?
Фарид заперечливо похитав головою.
— А де ж вона?
— У старого! — Фарид кивнув головою у напрямку, звідки прийшов. — Він мешкає біля замку. Ми зустріли його у шпільманському таборі. Меґі дуже тішилася, бо й так хотіла його шукати, щоб він повернув її назад. Мені здається, вона тужить за домівкою…
— Старий? Про кого це ти, бісова душа?
— Ну, про поета! Котрий з черепаховим обличчям, ну той, від якого ти втік тоді…
— Зрозуміло! — Вогнерукий затулив йому долонею рота, ніби не хотів чути жодного слова, і вдивлявся кудись у темряву, де ховалися омбрійські мури.
— Що година, то не легше… — пробурмотів він.
— А це… теж погана новина? — наважився запитати Фарид.
Вогнерукий відвернувся, та Фарид все одно розгледів його усмішку.
— Ще б пак, — сказав він. — Напевно, ще жоден хлопчик не приніс стільки кепських новин за раз. До того ж серед ночі. Роксано, що роблять з такими вісниками нещастя?
Отже, її звуть Роксана. На мить Фаридові здалося, що вона запропонує прогнати його. Та жінка знизала плечима.
— Їх годують, що ж іще? — сказала вона. — Хоча цей ніби і не зморений голодом…
Подарунок для Каприкорна
— Якби він був ворогом моєму батькові, то я б йому не довіряла! — вигукнула занепокоєна дівчина. — Ви не хочете з ним поговорити, майоре Гайворде, щоб я почула його голос? Може, це й безглуздо, втім ви не раз чули, що я надаю значення звучанню голосу.