Мортимер стояв, не змінюючи виразу обличчя. Зазвичай будь-яке почуття читалося у нього на чолі, та навіть Елінор не могла б сказати, що коїлося всередині нього.
— Її тут нема, Мортоло, — хрипло сказав він. — Меґі тут нема, і гадаю, ти не повернеш її, бо вже давно б це зробила, чи не так?
— Хто каже про повернення? — Тонкі губи розтягнулись у безрадісний усміх. — Гадаєш, я надовго затримаюсь у твоєму безглуздому світі зараз, коли маю книжку? Навіщо? Ні, ми підемо за твоєю дочкою у мій світ. Баста спіймає її там, як пташку. А потім я подарую вас обох моєму синові. Знову буде свято, Чарівновустий, але цього разу Каприкорн не помре. Повір мені! Він сидітиме біля мене і триматиме мене за руку, коли смерть забере спочатку твою дочку, а потім тебе. Саме так і буде!
Елінор поглянула на Даріуса і побачила на його обличчі таке саме неймовірне здивування, яке й сама відчувала.
Втім, Мортола пихато всміхалася.
— Чого так на мене вилупилися? Гадаєте, Каприкорн мертвий? — Мортола говорила мало не захлинаючись. — Нісенітниця! Так, тут він помер, ну й що? Цей світ — лише жарт, шпільманський маскарад на базарах. У нашому, справжньому, світі Каприкорн живий. Лише тому я відібрала книжку в пожирача вогню. Мала відьма сама тоді це сказала, тієї ночі, коли ви його вбили: доки існує книжка, він завжди буде в ній. Я знаю, вона казала про вогнедува, та що стосується його, стосується й мого сина! Вони ще всі там: Каприкорн, Пласконіс, Кокерель і Тінь!
Вона переможно позирала то на одного, то на іншого, але всі мовчали. Крім Мортимера.
— Це безглуздя, Мортоло! — сказав він. — І ти це чудово знаєш. Ти ж сама була у Чорнильному світі, коли Каприкорн зник звідти разом із Бастою та Вогнеруким.
— Він був у від'їзді, ну й що? — Мортолин голос зазвучав пронизливо. — Він не повернувся, втім це нічого не значить. Мій син мусив постійно їздити у справах. Змієголов надсилав своїх посланців і посеред ночі, коли йому потрібні були послуги мого сина, і тоді на ранок його, звісно, не було. Втім, зараз він повернувся. І чекає, коли я приведу його вбивцю до фортеці в непрохідній хащі.
Елінор дуже хотілося засміятися, та страх стискав їй горло.
«Жодного сумніву! — подумала вона. — Стара Сорока здуріла! На жаль, це не робить її менш небезпечною».
— Орфею! — Мортола нетерплячим жестом підкликала Кругловидого.
Підкреслено повільно, немов доводячи, що в жодному разі не підкоряється її вказівкам так слухняно, як Баста, він поплентався до неї, одночасно витягаючи з внутрішньої кишені куртки аркуш. З поважним виглядом розгорнув його і поклав на скляну вітрину. Пес, чухаючись, стежив за кожним його рухом.
— Це буде непросто! — зауважив Орфей, нахиляючись до пса і ніжно пестячи його потворну голову. — Я жодного разу не зачитував до книжки таку кількість людей одночасно. Можливо, нам ліпше спробувати одного за одним, по черзі…
— Ні! — грубо перервала його Мортола. — Ти зачитаєш нас усіх разом, як ми й домовлялися.
Орфей стенув плечима.
— Ну, гаразд, як скажеш. Розумієш, це ризиковано, оскільки…
— Мовчи! Я не хочу нічого чути. — Мортола вчепилася кістлявими пальцями у бильця крісла.
(«Я більше ніколи не зможу сісти в це крісло, не згадавши її», — подумала Елінор.)
— Може, тобі нагадати про камеру, з якої ти вийшов лише тому, що я за це заплатила? Одне моє слово — і ти знову сидітимеш там, без книжок і без жодного аркуша. Повір мені, якщо ти відмовишся, я подбаю про це. Врешті-решт Вогнежера ти зачитав без особливих зусиль, як розповів Баста.
— Так, але це було зовсім просто! Так, ніби я поклав щось на своє місце. — Орфей задумливо поглянув у вікно, ніби побачив, як там, на газоні, знову зникає Вогнерукий.
Він повернув до Мортоли наморщене чоло.
— З ним усе інакше! — сказав він, вказуючи на Мортимера. — Це не його історія. Він там ні до чого.
— Як і його дочка. Хочеш сказати, вона ліпше за тебе читає?
— Звісно, ні! — Орфей випрямився, мов струна. — Ліпше за мене ніхто не може. Хіба я не довів? Чи не ти сама казала, що Вогнерукий десять років шукав когось, хто б його зачитав назад до книжки?
— Авжеж. Годі базікати. — Мортола схопила палицю і тяжко підвелася. — А кумедно було б, якби замість нас звідти сюди прошмигнув зухвалий кіт, як тоді замість Вогнежера? Бастина рука ще й досі не загоїлася, а він мав ножа і пес заступився за нього. — Вона неприязно зиркнула на Елінор і Даріуса.
Елінор зробила крок уперед, попри приклад Бастиної рушниці.