— Про що йдеться? Я піду з вами!
Мортола з награним здивуванням звела брови.
— Ну й хто, на твою думку, вирішує? Навіщо ти мені? Або Даріус, дурний партач. Мій син, звісно, нічого не має проти того, щоб і вас згодувати Тіні, та не хочу обтяжувати Орфея. — Палицею вона вказала на Мортимера. — Ми візьмемо з собою його! Більше нікого.
Реза вчепилася за Мортимерову руку. Посміхаючись, Мортола підступила до неї.
— Так, голубко, тебе я також залишу тут! — сказала вона і грубо ущипнула її за щоку. — Боляче буде, якщо я зараз заберу його в тебе, еге ж? Саме коли ти його отримала назад. Через стільки років…
Мортола кивнула Басті, і той грубо схопив Резу за руку. Вона відбивалась і хапалася за Мортимера так безпорадно, що це шматувало серце Елінор. Та лише вона було кинулася допомогти Резі, Ґевал став їй на заваді. А Мортимер ніжно звільнив руку Рези від своєї.
— Ну, гаразд, — сказав він. — Врешті-решт я єдиний з усієї сім'ї, хто ще не був у Чорнильному світі. І я обіцяю тобі, що не повернуся без Меґі.
— Еге ж, бо й сам не повернешся! — знущався Баста, незграбно штовхнувши Резу вбік Елінор.
А Мортола ще посміхалася.
Елінор так би й гепнула її! «Ну зроби щось, Елінор!» — думала вона. Та що вона могла зробити? Стримувати Мортимера? Чи порвати аркуш, який Кругловидий так старанно розрівняв на її вітрині?
— Ну що, можна нарешті починати? — запитав Орфей, облизуючи губи, ніби не міг дочекатися, щоб показати своє мистецтво.
— Певна річ. — Мортола важко налягла на палицю і покликала Басту.
Орфей недовірливо кинув на нього оком.
— Ти подбаєш про те, щоб він дав спокій Вогнерукому, так? — сказав він до Мортоли. — Ти обіцяла!
Баста провів пальцем по горлянці й підморгнув йому.
— Ти це бачив? — Орфеїв голос зірвався. — Ви пообіцяли! Це була моя єдина умова. Ви дасте Вогнерукому спокій, або я не прочитаю жодного слова!
— Ну, досить вже, не надривайся так, а то ще зірвеш голос, — нетерпляче відповіла Мортола. — Ми маємо Чарівновустого. Яке мені діло до паскудного Вогнежера? Читай уже!
— Агов! Зачекайте! — Вперше Елінор почула Ґевалів голос. Він був чудернацьки тонкий, як для чоловіка його розмірів, — наче слон сюркотав голосом цвіркуна. — Що буде з іншими, коли ви зникнете?
— Звідки мені знати? — Мортола знизала плечима. — Нехай їх зжере те, що прийде замість нас. Зроби цю гладку своєю служницею, а Даріуса — чистильником чобіт. Хай там що! Мені байдуже. Читай вже нарешті!
Орфей скорився.
Він підійшов до вітрини, на якій чекав аркуш з його словами, відкашлявся і поправив окуляри.
— Каприкорнова фортеця розташовувалась там, де знайшли перші сліди велетнів у хащі. — Слова лилися з його вуст, мов музика. — Давно вже їх там не бачили, втім інші істоти, які навіть більше за них наганяли жах, шастали вночі довкола мурів — нічні жахи і червоноголовці, такі ж жорстокі, як і люди, які звели фортецю. Збудовано її з сірого каменю, і видавалася вона сірою, як скелястий схил, на який вона оперлася…
«Зроби що-небудь! — розмірковувала Елінор. — Зроби що-небудь, зараз або ніколи: вирви у Кругловидого папірець, вибий Сороці з рук палицю…»
Та вона не могла поворухнути й пальцем.
Який голос! А магічна дія слів. Як вони затьмарили їй розум, приспали її пильність. Коли Орфей читав про сасапарель і тамарикс, Елінор немов відчувала їхній аромат. Він таки читає так само гарно, як і Мортимер! Це була єдина думка, що промайнула в її голові Решта втупилися поглядом у Орфеєві вуста, з нетерпінням очікуючи наступного слова: Даріус, Баста, Ґевал, навіть Мортимер, так, і навіть Сорока. Вони нерухомо вслухалися, оповиті звучанням слів. Ворушилася лише одна особа. Реза. Елінор бачила, як та бореться з чарами, немов із глибокою водою, як вона стала позаду Мортимера і пригорнулась до нього.
А потім усі вони зникли: Баста, Сорока, Мортимер і Реза.
Мортолина помста
Я не наважуюся, Не наважуюся написати:
Коли ти помреш.
Здавалося, ніби на все те, що Реза ще мить тому бачила, наклалося зображення, просвітчасте, як тоноване скло: на бібліотеку Елінор, на корінці книжок, так старанно один до одного розставлені Даріусом. Усе це розплилося, а інше зображення стало виразнішим. Каміння проковтнуло книжки, а книжкові полиці перетворились на закіптюжені мури. Дерев'яна підлога Елінор поросла травою, а побілена стеля розмилася небом, вкритим темними хмарами.
Реза все ще обвивала Мо руками. Він був єдиним, хто залишився, і вона не випускала його, побоюючись знову втратити, як то вже було. Дуже давно.