Кроки наближалися. Так, це були кроки, безсумнівно людські кроки. А потім раптом усе стихло, загрозливо стихло. Реза відчула ручку ножа між пальцями. Поспіхом вона витягла ножа з кишені Мо, клацнувши, розклала його. Вона не наважувалася озирнутися, але врешті-решт таки обернулась.
Стара жінка стояла там, де колись була Каприкорнова брама. Поміж колонами вона здавалася маленькою, як дитя. Жінка мала наплічника і була вдягнена в сукню, немов сплетену з кропиви. Шкіра була засмаглою, обличчя зоране зморшками, як кора дерева. Вона мала сиве коротке волосся, як хутро куниці, у ньому заплуталося листя і реп'яхи.
Не промовивши і слова, вона підійшла до Рези. Ноги жінки були босі, але, здавалося, реп'яхи і будяки, які росли на подвір'ї зруйнованої фортеці, не заважали їй. Не поворухнувши і бровою, вона відсторонила Резу і схилилася над Мо. Стара холоднокровно зняла закривавлений клапоть, який Реза все ще притуляла до рани.
— Такої рани я ще не бачила, — відзначила вона таким хриплим голосом, ніби зрідка ним користувалася. — Що її викликало?
— Рушниця, — відповіла Реза. Було якось дивно знову використовувати язик замість рук.
— Рушниця? — Стара подивилась на неї, хитнула головою і знову схилилась над Мо. — Рушниця. Що ж це таке? — бурмотіла вона, обмацуючи засмаглими пальцями рану. — Авжеж, нову зброю вони винаходять швидше, аніж курча з яйця вилупиться, а мені мудрувати, як знову залатати те, що вони продірявлюють і розрізають. — Вона притулила вухо до грудей Мо, прислухалася і, зітхаючи, знову випросталася. — Ти маєш сорочку під сукнею? — різко запитала вона, не дивлячись на Резу. — Зніми її і розірви. Мені потрібні довгі смужки. — Потому вона дістала зі шкіряного мішечка на паску пляшечку і промокнула рідиною з пляшечки одну зі смужок, яку їй подала Реза. — Приклади до цього місця! — сказала вона і поклала їй в долоню тканину. — Рана жахлива. Можливо, доведеться різати або припікати її, але не тут. Удвох ми не зможемо його нести. Шпільмани мають тут неподалік табір для старих і хворих. Може, там я знайду підмогу. — Вона так спритно перев'язала рану, ніби все життя цим лише і займалася. — Зігрівай його! — звеліла вона, знову підвівшись і вдягнувши наплічника. Потім вказала на ножа, якого Реза впустила в траву. — Тримай його коло себе. Я намагатимусь повернутися до того, як прийдуть вовки. А якщо раптом тут з'явиться яка біла жінка, пильнуй, щоб вона на нього не дивилася і не шепотіла його ім'я.
Потому стара зникла, так само несподівано, як і з'явилася. А Реза стояла на колінах на подвір'ї Каприкорнової фортеці, приклавши руку до пов'язки, просяклої кров'ю, і дослухалася до подиху Мо.
— Чуєш? Мій голос повернувся, — шепотіла вона йому, — він ніби чекав на тебе тут. — Та Мо не поворухнувся. А його обличчя було таке бліде, ніби каміння і трава випили всю його кров.
Реза не знала, скільки минуло часу, коли позаду почула шепіт, незрозумілий і тихий, як дощ. Коли вона озирнулася, на зруйнованих сходах стояла вона, біла жінка — неясна постать, немов дзеркальне відображення у воді. Але Реза дуже добре знала, що означає її поява. Вона досить часто розповідала Меґі про білих жінок. Їх приваблювало лиш одне, скоріше, аніж кров приманює вовків: нестійке дихання, серце, що б'ється все слабше і слабше…
— Замовкни! — крикнула Реза до блідої постаті, нахиляючись над обличчям Мо, щоб захистити його. — Геть звідси, і не здумай дивитись на нього. Він не піде з тобою, не сьогодні!
«Вони шепочуть твоє ім'я, коли хочуть забрати з собою, — розповідав їй Вогнерукий. — Але вони не знають ім'я Мо! — розмірковувала Реза. — Вони не можуть знати його, тому що він не з їхнього світу!» Та вуха йому вона все одно затулила.
Сонце почало сідати. Воно безупинно тонуло за деревами. Між обгорілими мурами сутеніло, а бліда постать на сходах ставала виразнішою. Вона нерухомо стояла і чекала.
Ранок у день народження
Ні, без душевної рани я не залишу це місто…
Забагато уламків моєї душі розпорошені на його вулиці, та чимало дітлахів моєї журби голяка гасають між цих пагорбів.
Меґі здригнулась уві сні — і прокинулась. Вона бачила сон, їй наснилося щось жахливе, та вона не знала, що саме. Залишився тільки страх, що нагадував поколювання в серці. Шум тиснув їй на вуха: крик і дзвінкий сміх, дитячі голоси, гавкання собак, рохкання свиней, удари молотка, вищання пилки. Вона відчула сонячний промінь на обличчі, а в повітрі пахло гноєм та свіжоспеченим хлібом. Де вона? Лише коли вгледіла Феноліо, котрий сидів за письмовим столом, то знову пригадала — Омбра. Вона в Омбрі.