— Тобі до вподоби моя пісня для князя? — запитав він Меґі.
— Мені… не вдалося все прочитати через вашу сварку, — уникливо відповіла вона. Вона не хотіла ще більше засмучувати Феноліо повідомленням про те, що рядки їй видалися знайомими. — Навіщо Тлустому князеві такий сумний вірш? — запитала вона.
— Бо син його помер, — відповів Феноліо. — Сумні пісні одна за одною — це все, що він хоче чути після смерті Козимо. Як вони мені набридли! — Зітхаючи, він відклав пергамент на бюрко і підійшов до скрині, що стояла під вікном.
— Козимо? Козимо Вродливий помер? — Меґі не вдалося приховати розчарування. Реза стільки разів розповідала про сина Тлустого князя: що всі, хто його бачив, любили його, що сам Змієголов боявся його, що селяни приводили до нього своїх хворих дітей, бо вірили, що той, хто є гарним, як янгол, може лікувати будь-яку хворобу…
Феноліо зітхнув.
— Так, жахливо. Гіркий досвід! Ця оповідка вже не моя! Вона влаштовує, що їй заманеться!
— Знову починається! — простогнав Розенкварц. — Його оповідка. Я ніколи не зрозумію цих балачок. Може, вам варто сходити до цирульника, який лікує хворі голови.
— Мій любий Розенкварце, — лише заперечив Феноліо, — ці балачки, як ти це називаєш, просто-таки завеликі для твоєї маленької, прозорої голови. Але повір мені, Меґі знає напевно, що я кажу! — Він насуплено відчинив скриню і дістав звідти довге темно-синє вбрання. — Доведеться замовити нове, — пробурмотів він. — Так, насправді мушу. Це не одяг для чоловіка, чиї пісні співають по всій країні і котрому сам князь доручає римувати слова журби за сином! Поглянь лиш на рукави! Дірки, суцільні дірки. Тут побувала міль, попри лавандовий цвіт від Мінерви.
— Для бідного поета годиться! — мудро зауважив скляний чоловічок.
Феноліо поклав одяг назад до скрині й різко, з глухим звуком зачинив кришку.
— Слухай, — сказав він, — якось я пошпурю чимось важким у тебе!
Схоже, Розенкварца ця погроза не тривожила. Обидва сварилися про те про се, здавалося, у них була така гра, і вони очевидно забули про присутність Меґі. Вона відсунула полотнище вбік і виглянула з вікна. День обіцяв бути сонячний, навіть якщо над околишніми пагорбами ще туманіло. На якому з них мешкає шпільманка, у котрої Фарид хотів шукати Вогнерукого? Вона забула. Чи повернеться він, коли знайде Вогнерукого, чи просто поїде з ним, так як було востаннє, забувши про неї? Меґі намагалася не докопуватися, яке саме почуття викликають у неї ці думки. В її серці вже й без того достатньо збентеження, так багато, що ліпше б вона попросила у Феноліо дзеркало, щоб на хвильку побачити себе — знайоме обличчя в оточенні чужого, усього чужого, що хвилювало її серце. Натомість вона блукала поглядом по оповитих туманом пагорбах.
Як далеко простягнувся світ Феноліо? Лише доти, доки власне він його зобразив?
«Цікаво! — прошепотів він, коли Баста вивіз їх обох до Каприкорнового села. — Знаєш, а ця місцевість дуже схожа на одну з тих місцин, які я вигадав для „Чорнильного серця“!» — тоді власне він мав на увазі Омбру.
Пагорби довкола справді схожі на ті, на яких Меґі разом з Мо й Елінор рятувалися втечею, коли Вогнерукий визволив їх із Каприкорнової в'язниці, от лише ці здавалися зеленкуватіші, якщо це було можливо, більш утаємничені, немов кожен листочок усвідомлював, що під деревами мешкали феї і вогненні ельфи. А будинки і провулки, видимі з комірчини Феноліо, могли бути тими ж таки будинками і провулками із Каприкорнового села, якби не були набагато строкатіші і галасливіші.
— Поглянь-но на цю юрбу, сьогодні вони всі хочуть потрапити до замку, — сказав Феноліо в неї за спиною. — Потік торговців, селян, ремісників, багатих купців і жебраків — усі вони підуть туди святкувати день народження, заробити кілька монет або ж потратити гроші, щоб отримати задоволення і насамперед повитріщатися на мостивих добродіїв.
Меґі поглянула на фортечні мури. Мало не загрозливо вони височіли над іржаво-бурими дахами. Над баштами майоріли чорні прапори.
— Як давно помер Козимо?
— Майже рік тому. Я тоді власне переїхав до цієї комірчини. Уявляєш, твій голос переніс мене саме туди, звідки він із оповідки забрав Тінь: власне у серце Каприкорнової фортеці. На щастя, там панував повний безлад, бо чудовисько зникло, і жоден із паліїв не помітив старого, який раптом з дурним виразом обличчя з'явився посеред них. Я провів у лісі кілька жахливих днів і, на жаль, не мав такого кмітливого супутника, як ти, котрий вміє користуватися ножем, ловити кроликів і розкладати вогонь за допомогою кількох сухих гілляк. Але сам Чорний Принц мене врешті-решт підібрав — уявляєш, як я на нього вирячився, коли раптом побачив перед носом! Мені ніхто не видався знайомим із його людей, та визнаю, що завжди дуже неясно, якщо й взагалі, пригадую другорядних персонажів зі своїх оповідок… Та, хай там як, один із них привіз мене до Омбри, обідраного і без грошей. Але, на щастя, я мав перстень, який міг закласти. Ювелір дав мені за нього достатньо грошей, щоб я зміг оселитися у Мінерви, і все, здавалося, було гаразд. Так, просто-таки напрочуд. Оповідки приходили мені на думку одна за одною, давно вже такого не було, з мене просто виривалися слова. Та щойно я завоював славу першими піснями для Тлустого князя, тільки-но шпільмани захопилися ними, як Рудий Лис підпалив кілька подвір'їв унизу біля річки — і Козимо виступив у похід, щоб раз і назавжди покласти край банді. «Гаразд! — розмірковував я. — Чому б і ні?» Чи міг я припустити, що його вб'ють? Я мав такі чудові плани щодо нього! Він мав стати насправді великим князем — це було б блаженством для його підданих і нарешті увінчало б мою історію щасливим кінцем, бо він мав звільнити цей світ від Змієголова. Натомість банда паліїв убиває його у непрохідній хащі! — Феноліо зітхнув. — Спочатку його батько не хотів вірити у його смерть. Лице Козимо обгоріло, як і у решти загиблих, останки яких було віднайдено. Вогонь виконав свою роботу, та коли він не повертався й місяці потому… — Феноліо знову зітхнув і ще раз устромив руку до скрині, в якій лежав його одяг, поточений міллю. Він простягнув Меґі пару довгих вовняних панчіх блідо-блакитного кольору, шкіряні підв'язки і сукню з вилинялої темно-синьої тканини.