«Вельми жертовно, правда? — напевно прошепотів би Мо. — Їжа й напої з їхніх полів, добуті їхньою тяжкою працею». Мо не дуже шанував замки. Та світ Феноліо був створений саме таким: земля, на якій упрівали селяни, належала князю, а отже, йому належала і більша частина врожаю, і він розкішно вдягався у шовк і оксамит, у той час як його селяни носили залатаний одяг, що подразнював шкіру.
Деспіна міцно обвивала тонкими руками шию Феноліо, коли вони проходили повз охоронців перед брамою, та коли вгледіла першого чарівника, то поквапом сповзла зі спини.
Високо вгорі між зубцями бійниць один з них натягнув свого каната і справно походжав по ньому, як павук по своїх срібних нитках. Його одяг був блакитний, мов небо угорі, позаяк блакитний був кольором канатохідців, це Меґі знала також від мами. От якби Реза була тут! Повсюди між прилавками був він, строкатий люд: свистуни і жонглери, кидії ножів, здоровані, дресирувальники, акробати, актори й блазні. Просто перед муром Меґі побачила вогнедува; чорний з червоним, такий був їхній одяг, і якусь мить вона думала, що це був Вогнерукий. Але чоловік обернувся — то був якийсь невідомий з обличчям без рубців, а усмішка, з якою він вклонявся людям, була зовсім інша, ніж у Вогнерукого.
«Та він мусить бути тут, якщо він справді повернувся!» — думала Меґі, озираючись у пошуках його. Чому ж вона така засмучена? Ніби вона не знає. Це все через Фарида, котрого їй бракувало. А якщо Вогнерукого тут немає, то, напевно, марно виглядати Фарида.
— Ходи-но, Меґі! — Деспіна промовила її ім'я, ніби її язик мав ще звикнути до звуку. Вона потягнула Меґі до прилавка з тістечками, змоченими медом.
Тістечка навіть у цей день не були безкоштовні. Торговець люто охороняв їх, та Феноліо, на щастя, мав кілька монет у кишені. Тонкі Деспінині пальці були липкі, коли вона знову простягнула руку Меґі. Широко розплющивши очі, вона роззиралася і завмирала на місці, та Феноліо нетерпляче манив її далі, повз дерев'яну трибуну, прикрашену вічнозеленим гіллям і барвінковим цвітом, яка здіймалася за прилавками. Чорні прапори, такі самі, як ті, що майоріли вгорі над бійницями і баштами, висіли й тут, праворуч і ліворуч від трьох крісел на примості, спинки яких були оздоблені вишивкою — гербом лева, що плакав.
— Навіщо три крісла? — прошепотів Феноліо до Меґі. — Сам Тлустий князь не з'являється на очі. Ходімо, ми вже спізнилися. — Він упевнено розвернувся спиною до пожвавленого люду на зовнішньому дворі й попрямував до другого кільця фортечного муру. Брама була не така висока, як перша, втім виглядала непривітно, власне як і охоронці зі схрещеними списами.
— Вдають, ніби не знають мене! — розлючено прошепотів він до Меґі. — Але щоразу одна й та сама гра. Повідомте князеві, що Феноліо, поет, прибув! — сказав він голосно, поки обоє дітей притулилися до нього збоку і розглядали списи, ніби шукаючи на їхніх вістрях засохлу кров.
— Князь тебе очікує? — Вартовий видавався молодим, судячи з того, що можна було розпізнати з його обличчя під шоломом.
— Певна річ! — роздратовано відрубав Феноліо. — І якщо йому доведеться ще довше чекати, то в цьому я звинувачу тебе, Ансельмо. І якщо тобі знову знадобиться кілька прекрасних слів від мене, як минулого місяця… — Вартовий нервово поглянув на іншого стража, але той вдавав, ніби нічого не чує і дивиться на канатохідця вгору. — Тоді… — Феноліо закінчив речення зниженим голосом, — чекатимеш ти у мене так само, як і я в тебе. Я старий чоловік і, знає Господь, маю важливіші справи, аніж вистоювати перед твоїм списом.
Видима частина обличчя Ансельмо стала червоною, як кисле вино, яке Феноліо пив біля вогнища шпільманів. Та все одно він не забрав убік списа.
— Ну зрозумій ти, Чорнильний ткачу, у нас відвідувач, — сказав він тихо.
— Відвідувач? Про що ти кажеш?
Та Ансельмо вже не звертав уваги на Феноліо.
Ворота позаду нього відчинилися зі скрипом, ніби ледь витримували власну вагу. Меґі відвела Деспіну вбік, Феноліо схопив Іво за руку. Зовнішнім двором їхали верхи солдати, панцерні вершники у срібно-сірих шинелях, такого ж кольору, як їхні ножні лати. А герб у них на грудях відрізнявся від герба Тлустого князя — на ньому гадюка переможно здійняла струнке тіло над жертвою. Меґі відразу впізнала герб Змієголова.
Ніщо вже більше не ворушилося на зовнішньому дворі. Запала мертва тиша. Про чарівників забули, навіть про блакитного канатохідця вгорі на його канаті. Усі витріщилися на вершників. Матері міцно тримали своїх дітей, а татусі втягнули голови у плечі, навіть ті, що в розкішному вбранні. Реза точно описала Меґі герб Змієголова, вона доволі часто бачила його зблизька. Посланці з Сутінкового замку були бажаними гістьми у Каприкорновій фортеці. Тоді пошепки подейкували, що деякі садиби, спалені Каприкорновими людьми, горіли за наказом Змія.