Меґі міцно притисла до себе Деспіну, коли панцерні проїхали верхи повз них. Нагрудні лати вилискували на сонці, навряд чи дротик самостріла міг пробити їх, не кажучи вже про стрілу бідного чоловіка. Очолили їх двоє чоловіків. Один із них, з яскраво-рудим волоссям, вдягнений у шубу з лисячих хвостів, другий — у зелене вбрання, гаптоване срібною ниткою, носити яке мав би за честь кожен князь. Хоча в око впадало не його вбрання, а ніс, не такий, як у інших із крові й плоті, а зі срібла.
— Поглянь-но, яка запряжка! — прошепотів Феноліо до Меґі, коли обидва пліч-о-пліч проскакали крізь мовчазну людську юрбу. — Обидва є моєю вигадкою, і обидва колись Каприкорнові люди. Напевно, твоя мати розповідала про них. Рудий Лис був Каприкорновим заступником, а Свистун — його шпільманом. А от Срібний ніс — це не моя вигадка. Власне, як і той факт, що вони втекли від солдатів Козимо, коли він напав на Каприкорнову фортецю, а тепер служать Змієголову.
У дворі стояла загадкова тиша. Було чути лише цокання копит, форкання коней, брязкіт спорядження, зброї і шпор — дивовижно голосно, ніби шум здійнявся птахом між високих мурів. Сам Змієголов заїхав верхи на площу одним з останніх. Не впізнати його було неможливо. «Він виглядає, як кат, — розповідала Реза. — Кат, удягнений по-князівськи, якому задоволення від тортур написане на мармизі». Кінь, на якому він їхав верхи, білий і дебелий, як і його господар, майже зник під попоною, єдиним візерунком якої був зміїний герб. Сам Змієголов мав чорне вбрання, розшите срібним цвітом. Шкіра його засмалена сонцем, рідке волосся сиве, вуста дивовижно вузькі, — безгубий проріз на гладкому, безбородому обличчі Все в ньому видавалося важким і м'ясистим: руки й ноги, безформна потилиця, широкий ніс. Змієголов не носив прикрас, на відміну від багатших підданих Тлустого князя, котрі стояли у дворі: жодних важких ланцюгів на шиї, жодного дорогоцінного каміння на масивних пальцях. Лише у куточках його носа виблискували коштовності, червоні, як краплі крові, а на середньому пальці лівої руки поверх рукавиці— срібний перстень, котрим він скріпляв смертні вироки. Його вузькі очі під зморшкуватими повіками, як у саламандри, тривожно блукали двором. Здавалося, вони липнули, як клейкий язик ящірки, до всього, що бачили: до шпільманів, канатохідця над головою, багатих торговців, які чекали біля порожніх, прикрашених квітами трибун і покірно схиляли голови, коли він блудив по них поглядом. Здавалося, ніщо не в змозі уникнути цих саламандрових очей: жодна дитина, котра перелякано притискалася до материної спідниці, жодна вродлива жінка, жоден чоловік, котрий вороже вирячувався на нього. Та лише перед одним він зупинив свого коня.
— Погляньте, король шпільманів! Востаннє, коли я тебе бачив, твоя голова висіла на ганебному стовпі, у дворі мого замку. Коли ти знову завітаєш до нас? — Голос Змієголова пронизував увесь мовчазний двір. Він звучав дуже низько, ніби долинав із найчорніших нутрощів його дебелого тіла.
Меґі мимоволі підступила ближче до Феноліо. А Чорний Принц вклонився так низько, що з поклону вийшло глузування.
— Мені шкода, — заперечив він так голосно, що кожен міг почути. — Та ведмедеві ваша гостинність не до вподоби. Він каже, що ганебний стовп завузький для його шиї.
Меґі бачила, як вуста Змієголова витягнулися в злій посмішці.
— Нині я міг би до вашого наступного візиту підготувати мотузку, яка точно пасуватиме, і дубову шибеницю, яка витримає навіть такого гладкого ведмедя, як твій, — сказав він.
Чорний Принц обернувся до ведмедя і вдав, ніби обговорює щось із ним.
— Мені шкода, — сказав він, коли ведмідь, фиркаючи, обхопив лапами його шию. — Ведмідь каже, що любить південь, а ваша тінь сильно пригнічує пітьмою, і він хоче прийти лише тоді, коли Сойка удостоїть вас своєю честю.
Тихий шепіт пронісся над юрбою — і стих, коли Змієголов повернувся в сідлі й поблукав саламандровим поглядом по люду довкола.
— Крім того, — голосно вів далі Принц, — ведмідь хотів би знати, чому ви не наказали Свистуну скакати риссю на срібному ціпку за вашим конем, як і належить ручному шпільману, котрим він є?