— Нікчемна ідея зробити її дружиною Козимо Вродливого! — казав Феноліо. — Але я ж кажу, що ця оповідка безглузда!
Віоланта була вбрана в чорне, як і її син та свекор. Її сукня також була розшита сльозами з перлин, та блиск дорогоцінностей не надавав її вбранню чогось особливого. Її обличчя виглядало так, ніби хтось зобразив його надто блідим олівцем на заплямленому аркуші, і темний шовк зробив його ще більш непримітним. На цьому обличчі впадала в око лише пурпурова пляма, розміром з маковий цвіт, що спотворювала ліву щоку.
Коли Меґі з Феноліо пройшли крізь темну залу, Віоланта саме нахилилася до свекра і стиха заговорила до нього. Тлустий князь не повів і бровою, та врешті-решт кивнув, і хлопчик полегшено сповз зі свого стільця.
Феноліо дав знак Меґі зупинитися. З опущеною головою, демонструючи повагу, він відійшов убік і непомітно звелів Меґі повторювати за ним. Віоланта кивнула Феноліо, проходячи повз них з високо підведеною головою, але на Меґі вона навіть і не поглянула. Кам'яним зображенням її померлого чоловіка вона також не приділила жодної уваги. Здавалося, Бридка поспішала залишити гнітючу залу майже так само поквапливо, як і її син. Служниця, яка йшла слідом за нею, пройшла впритул до Меґі, мало не торкнувшись до неї сукнею. Вона здавалася ненабагато старшою від Меґі Її волосся вилискувало червонясто, ніби на нього впав пломінь вогню, і було розпущене, як у цьому світі власне робили лише шпільманки. Меґі ніколи ще не бачила красивішого волосся.
— Ти спізнюєшся, Феноліо! — промовив Тлустий князь, коли двері зачинилися за жінками та його онуком. Його голос усе ще звучав стиснено, як у дуже гладкого чоловіка. — Тобі бракує слів?
— Мені їх бракуватиме, щойно я віддам дух, мій князю! — відповів Феноліо, віддаючи уклін. Меґі не знала, чи мусить повторювати за ним. Врешті-решт вона наважилася на незграбний реверанс.
Зблизька Тлустий князь виглядав ще більш немічним. Його шкіра була схожа на зів'яле листя, а білки його очей були подібні до пожовклого паперу.
— Хто ця дівчинка? — запитав він, роздивляючись її втомленими очима. — Твоя служниця? Для коханки вона замолода, чи не так?
Меґі відчула, як кров підступила їй до лиця.
— Ваша милість, що за думки спадають вам у голову? — заперечив Феноліо і поклав їй руку на плече. — Це моя онука, вона гостює в мене. Мій син сподівається, що я знайду їй чоловіка, а де ж вона може ліпше зогледітись, як не на чудовому святі, яке ви сьогодні влаштовуєте?
Обличчя Меґі ще більше зашарілося, та вона видавила усмішку.
— Стривай, то ти маєш сина? — У голосі сумного князя звучала неабияка заздрість, ніби він не припускав, що хтось із його підданих може бути щасливим від того, що має сина. — Нерозумно відпускати надто далеко своїх дітей, — пробурмотів він, не зводячи очей з Меґі. — Їх надто легко втратити назавжди, і вони не повернуться!
Меґі не знала, куди їй подітись.
— Я незабаром повернуся, — сказала вона. — Мій батько знає про це. «Сподіваюся», — додала вона подумки.
— Так, так, звісно. Вона повернеться. Коли буде потрібно. — Голос Феноліо звучав нетерпляче. — Та перейдімо до причини моїх відвідин. — Він дістав з-за паска пергаментний сувій, який Розенкварц так старанно скріпив печаткою, і піднявся сходинками до княжого крісла, з низько опущеним від почуття поваги чолом. Здавалося, Тлустому князеві щось боліло. Він стиснув губи, нахиляючись по пергамент, і піт заливав йому чоло, хоча в залі було прохолодно. Меґі пригадала Мінервині слова: «Цей князь ще доведе себе своїми зітханнями і наріканнями». Здавалося, Феноліо думав те саме.
— Ви зле почуваєтеся, мій князю? — запитав він стурбовано.
— Певна річ, зле! — роздратовано проголосив Тлустий князь. — І, на жаль, Змієголов також помітив це сьогодні. — Зітхаючи, він відкинувся у кріслі й постукував по боковині. — Туліо!
Служник, так само, як і князь, вдягнений у чорне, виринув з-за крісла. Він виглядав, немов куций, якби не пушок на обличчі й на руках. Туліо нагадав Меґі кобольдів у садку Елінор, які перетворились на попіл, хоча він значно більше був схожим на людину.
— Ходи і приведи мені шпільмана, та такого, щоб умів читати! — наказав князь. — Нехай продекламує мені вірша Феноліо.
І Туліо чкурнув, сумлінно, як молодий пес.
— Ви запрошували Кропиву, як я вам радив? — Голос Феноліо звучав наполегливо, та князь лише роздратовано махнув рукою.
— Кропиву? Навіщо? Вона не прийде, та якщо й прийде, то напевно лише для того, щоб мене отруїти, бо я наказав зрубати кілька дубів для труни мого сина. Що я можу вдіяти, якщо їй ліпше спілкуватися з деревами, аніж з людьми? Ніхто мені не допоможе. Ані Кропива, ані цирульники, подрібнювачі каміння і штопальники кісток, чиї тхнучі трунки я вже ковтав. Від горя нема зілля.