Син Козимо голосно засміявся. Маленьким пальчиком він показував то на одного, то на іншого чарівника і ловив квіти, які йому кидали шпільманки. Скільки йому було років? П'ять? Шість?
Бріані було стільки ж, коли голос Чарівновустого поманив його геть звідси. Вона сягала йому до ліктя і була така легка, що він навіть не помічав, як вона забиралась йому на спину. Коли він якось забув про час і був відсутнім багато тижнів, у місцинах, назви яких вона ще ніколи не чула, вона била його маленькими кулачками, а подарунки, які він їй привіз, кидала йому під ноги. Потому наступної ночі вона вишмигнула з ліжка, щоб таки забрати барвисті стрічки, м'які, мов кроляче хутро, квіти з тканини, які можна було встромляти у волосся, маленькі свищики, за допомогою яких можна відтворювати голос жайворонка чи сови.
Вона ніколи йому не розповідала про це, звісно, вона гордовита, ще більше, ніж її мати, та він завжди знав, де вона ховала його подарунки: у мішку серед свого одягу. Чи мала вона його ще й досі?
Так, вона зберігала його подарунки, та вони не викликали усмішку на її обличчі, коли він надовго зникав. Лише вогню це завжди вдавалося, і на мить, на якусь звабливу мить, він спокушався вийти з юрби, що ловить ґави, стати поруч з іншими чарівниками, які показували князівському внукові свою майстерність, і викликати вогонь, лише для своєї доньки. Проте він залишався на місці, непомітний позаду всіх людей, спостерігав, як вона пригладжувала долонею волосся, точнісінько, як її мати, як непомітно терла носа і переминалася з ноги на ногу, ніби вона ліпше танцювала б з усіма там унизу замість того, щоб отут так манірно стояти.
— Роздери його, ведмедю! З'їж його на місці! Він повернувся, та ти гадаєш, що він поспішає побачитися зі своїм давнім другом?
Вогнерукий отямився так рвучко, що мало не впав з діжки. Чорний Принц дивився на нього вгору, позаду стояв ведмідь. Вогнерукий сподівався його зустріти тут, в оточенні чужих людей, замість іти до шпільманського табору, де було чимало тих, хто розпитував би, де він був… Вони знали один одного відтоді, коли обоє були віку княжого сина, який там нагорі сидів на троні, сини чарівників, сироти, що виросли самі по собі, і Вогнерукому бракувало смолистого обличчя майже так само, як і Роксани.
— Він мене справді з'їсть, якщо злізу з бочки?
Принц засміявся. Здавалося, так само безтурботно, як і раніше.
— Можливо. Врешті-решт він помітить, що я на тебе дуже ображаюсь: ти ще досі не дав про себе чути. До того ж чи не ти обсмалив йому хутро під час останньої вашої зустрічі?
Проноза зачаївся на плечі Вогнерукого, коли його господар зіскочив, і занепокоєно дзявкнув йому на вухо.
— Не переймайся, таких, як ти, ведмідь не їсть! — прошепотів Вогнерукий і обійняв Принца так міцно, немов обіймами можна надолужити десять років. — Ти все ще більше пахнеш ведмедем, аніж людиною.
— А ти пахнеш вогнем. Ну, кажи вже. Де був? — Принц поставив Вогнерукого на відстані однієї руки від себе і розглядав його так, ніби міг зчитати з його чола все, що відбулося за час його відсутності.
— Палії не повісили тебе, як подейкують, для цього ти виглядаєш надто здоровим. А як щодо іншої побрехеньки, нібито Змієголов запроторив тебе до своєї найсмердючішої в'язниці? Або ж, як співається у деяких піснях, що ти перетворився на дерево з палаючим листям у чагарнику непрохідної хащі?
Вогнерукий усміхнувся.
— Це мені сподобалося б. Але у справжню історію ти і сам не повіриш.
Юрба заревла. Вогнерукий побачив, як Фарид, ніяковіючи, приймав оплески. Син Бридкої плескав у долоні так сильно, що мало не впав з крісла. Та Фарид шукав у юрбі обличчя Вогнерукого. Він усміхнувся до хлопця і відчув, як Принц задумливо поглянув на нього.
— Отже, хлопець таки твій? — запитав він. — Ні, не хвилюйся, я тебе більше ні про що не запитуватиму. Я знаю, ти любиш таємниці. Це не зміниться. Але історію, про яку ти казав, я все одно хочу колись почути. А ще ти заборгував видовище. Нам усім не завадить підбадьоритися. Часи важкі, навіть по цей бік хащі, хоч сьогодні й видається інакше…
— Так, я вже чув. І Змієголов тебе очевидно, як і раніше, любить. Що ти накоїв, що він погрожує тобі шибеницею? Чи, може, твій ведмідь забив його оленя? — Вогнерукий погладив Пронозу по скуйовдженому хутру. Звіря не зводило очей з ведмедя.
— Повір мені, Змій не підозрює і половини з того, що я накоїв, інакше я вже давно звисав би з бійниць Сутінкового замку!
— Невже? — Над ними посеред своїх пташок на линві сидів канатоходець, дригаючи ногами, так, ніби штовханина внизу його не обходила.