— Так, напевно і цей повернувся.
— Разом із господарем?
— Ні. Каприкорн мертвий. Я бачив, як він помирав.
Чорний Принц поклав руку до ведмежої пащі і погладив тварині язика.
— Це добра новина. Та й не було б особливо куди повертатися, лишилося кілька ущент спалених мурів. Єдина, хто там ще час від часу вештається, це Кропива. Вона запевняє, що кращого деревію, аніж у фортеці паліїв, ніде не знайти.
Вогнерукий побачив, як Феноліо дивився у його бік. Меґі також дивилась на нього. Він швидко повернувся до них спиною.
— Ми тепер маємо табір, там неподалік, ти знаєш, біля старих кобольдських печер, — стишено вів далі Принц. — Відтоді, як Козимо викурив звідти паліїв, печери знову придатні для помешкання. Лише шпільмани знають про це. Старі, слабі, каліки, жінки, яким набридло жити зі своїми дітьми на вулиці, — усі можуть там трохи перепочити. А знаєш що? Таємний табір був би непоганим місцем, де б ти міг розповісти мені свою історію! Ту, в яку так важко повірити. Я там часто буваю через ведмедя, він хмурніє, коли надто довго посидить між міцними мурами. Роксана розповість тобі дорогу, вона орієнтується в хащі не гірше за тебе.
— Я знаю старі кобольдські печери, — сказав Вогнерукий. Він там інколи ховався від Каприкорнових людей. Та він не був упевнений, чи хоче розповісти Принцові про свої останні десять років.
— Шість смолоскипів! — Фарид знову стояв перед ним, обтираючи на штанях кіптяву від пальців. — Я жонглював шістьма смолоскипами і жодного не впустив. Гадаю, їй сподобалося.
Вогнерукий стримував посмішку.
— Напевно.
Двоє чарівників відвели Принца вбік. Вогнерукий не був упевнений, чи знає їх, та про всяк випадок повернувся до них спиною.
— Знаєш, що тут усі про тебе говорять? — Фаридові очі від хвилювання зробилися круглі, як монети. — Всі кажуть, що ти повернувся. І гадаю, дехто впізнав тебе.
— Справді? — Вогнерукий боязко роззирнувся. Його донька все ще стояла за кріслом малого принца. Фаридові він нічого про неї не розповідав. Досить того, що він ревнував його до Роксани.
— Вони кажуть, що ніколи ще не було такого вогнедува, як ти! Отой інший, якого називають Вороном, — Фарид засунув шматочок хліба Пронозі до пащечки, — запитував мене про тебе, та я не знав, чи ти хочеш з ним зустрічатися. Він каже, що знає тебе. Це правда?
— Так, але зустрічатися з ним я все одно не хочу. — Вогнерукий озирнувся. Канатоходець таки зійшов з линви. Хмароходець розмовляв із ним, показуючи в його бік. Час тікати геть. Він залюбки побачив би їх усіх знову, та не сьогодні, не тут…
— З мене досить, — сказав він Фаридові. — Залишайся тут і зароби для нас кілька монет. Я буду в Роксани, якщо шукатимеш мене.
На трибуні Бридка простягла синові розшиту золотом торбину. Малий повною ручкою дістав звідти кілька монет і кинув чарівникам. Шпільмани поквапливо вклонилися і повизбирували їх із пилюки. А Вогнерукий востаннє кинув оком на Принца і накивав п'ятами.
Холодно і біло
Мов ювелір, що вдень і вніч карбує,
Лиш так я біль перекую
На золотий орнамент, ніжний, мов крило
цикади.
Вони знову тут. Мо відчував, як вони наближалися, бачив їх навіть із заплющеними очима: білі жінки, з блідими обличчями, з безбарвним і холодним поглядом. Оце було й усе, з чого ще складався світ: білі тіні у темряві та біль у грудях, червоний біль. Кожен подих повертав його назад. Дихати. Колись це було так просто? Наразі тяжко, так тяжко, ніби його вже поховали, ніби насипали на груди землі, на пекучий тіпаючий біль. Він не міг поворухнутися. Його тіло було ні на що непридатне, — розпечені ґрати. Мо хотів було розплющити очі, та його вії були такі тяжкі, ніби з каменю. Все втрачено. Лише слова лишилися: біль, страх, смерть. Білі слова. Без кольору, без життя. Лише червоний біль.
«Чи це і є смерть? — думав Мо. — Оце ніщо, заповнене блідими тінями?» Інколи йому здавалося, що він відчуває пальці безкровних жінок, що хапають його за пекучі груди, намагаючись розчавити йому серце. Їхній подих торкався його жагучого обличчя, і вони шепотіли йому ім'я, та не те, на яке він звик відгукуватися.
— Сойка, — шепотіли вони.
Здавалося, їхні голоси було створено з холодної журби, суцільної журби.
— Це дуже просто, — шепотіли вони, — тобі навіть не потрібно розплющувати очей. Жодного болю, жодної темряви. Підводься, — шепотіли вони, — настане той час. — І вплітали білі пальці поміж його пальців: така чудова прохолода на його палаючій шкірі.