Час у них щось поцупити.
Вогнерукий клякнув на мокрий камінь. Позаду щось зашелестіло, він зловив себе на думці, що озирнувся побачити темне Фаридове волосся та рогату Ґвінову голову, але то була ящірка. Вона виповзла на камінь і лягла під осіннє сонце.
— Дурень! — бурмотів він собі, нахиляючись. — Забудь хлопця, а куниці ти не потрібен. Ти добре знаєш, чому її лишив. Дуже добре знаєш.
Відображення Вогнерукого затремтіло на темній воді. Обличчя не змінилося. Рубці на місці, але принаймні жодних нових ушкоджень, ніс не приплюснутий, нога не затвердла, як у Кокереля. Навіть голос зберіг. Цей Орфей, здається, розуміється на своєму ремеслі.
Вогнерукий нахилився ще нижче. Де вони? Можливо, його забули? Блакитні феї забувають обличчя за кілька хвилин. А ці? Десять років — чималий час, але чи вони рахують роки?
По воді пішли кола, і його відображення перебилося іншим обличчям. Жаб'ячі очі на майже людському обличчі, довге волосся, зелене й ніжне, мов трава. Вогнерукий витягнув руку з прохолодної води, йому назустріч висунулася інша, худа та витончена, майже як у дитини, вкрита дрібною прозорою лускою. Вологий прохолодний палець торкнувся його обличчя, провів по рубцях.
— Так, моє обличчя важко забути, еге ж? — прошепотів Вогнерукий. Русалки не люблять гучних звуків. — Отже, впізнаєш рубці. А пригадуєш, що я просив, коли прийшов сюди вперше?
Золотаво-чорні жаб'ячі очі подивилися на нього, тоді русалка зникла, розчинилася, наче марево. За мить з темної води виринуло відразу троє русалок. Бліді плечі виблискували, як листя лілій, риб'ячі хвости в кольоровій лусці, як на окуневих черевцях, ледь помітно рухалися під водою.
Малесенькі мушки над водою покусали обличчя та руки Вогнерукого, наче тільки й на нього чекали, та вогнедув не відчував їх. Русалки його не забули, ні обличчя, ні те, що йому потрібно, аби викликати вогонь.
Вони висунули руки з води. Повітряні пухирці принесли на поверхню русалчин сміх, беззвучний, як і все довкола. Русалки гладили Вогнерукому руки, обличчя і шию, поки його шкіра не охолола і не вкрилася такою ж тонкою оболонкою, як і в русалок.
Вони зникли, так само як і з'явилися. Їхні обличчя розтанули в темряві озера. Вогнерукий подумав, що це був лише сон, але шкіра холодна, руки блищать.
— Дякую! — прошепотів він, хоча на воді залишилося тільки його відображення. Вогнерукий підвівся, продерся крізь кущі олеандру й обережно підійшов до вогняного дерева. Ото би вже Фарид стрибав по мокрій траві, мов лоша…
Вогнерукий підійшов до платана і запхав усередину вологі пальці. Назустріч вилетіли розлючені ельфи, але він заспокоїв їх тихим дзижчанням. Якщо зловити правильний тон, то їхнє збуджене шмигання швидко перетвориться на непевне ширяння, а дзижчання й обурення стануть сонними. А тоді їхні маленькі гарячі тільця опустяться тобі на руки. Навіть якщо й дуже пектиме, слід просунути пальці глибше в гніздо, і тоді знайдеш те, що шукав, — вогняний мед. Якби не русалчина волога, Вогнерукий відчував би укуси бджіл, а вогняні ельфи випекли б йому дірки в шкірі. Але навіть із таким захистом не можна бути занадто жадібним, інакше налетять тобі на обличчя, спалять шкіру й волосся і не відпустять, доки не скорчишся від болю біля їхнього дерева.
Вогнерукий ніколи не був занадто жадібний і не дратував їх. Він вишпортав з гнізда лише маленьку грудку, не більшу за ніготь на великому пальці.
Вогнерукий перестав дзижчати, і вогняні ельфи відразу збадьорішали і швидко закрутилися довкола, а їхні голоси стали подібні до сердитого джмелиного дзижчання. Проте вони на нього не напали. Головне — не дивитися на ельфів і вдавати, ніби ти їх не помічаєш, розвернутися і непоквапом іти геть. Ельфи ще трохи летіли за Вогнеруким, а тоді відстали.
Вогнедув попрямував уздовж вузького струмка, що витікав з озерця і повільно вився між вербами, вільхами й порослою очеретом травою. Вогнерукий знав, куди виведе струмок: геть з непрохідного лісу, в якому навряд чи зустрінеш подібного до себе. Струмок виведе його на північ, туди, де ліс належить людям, де хащані дерева швидко стають жертвами сокир і вмирають ще до того, як їхнє верховіття надасть прихисток бодай одному вершнику. Струмок виведе на широку долину між пагорбами, на які не ступала людська нога. Там хазяйнують велетні, ведмеді й створіння, яким ще ніхто не дав імені. Невдовзі на схилах з'являться перші вуглярські хатинки, перша гола місцина в густій зелені, і Вогнерукий знову побачить людей, яких йому так довго бракувало.