Вона ходила туди-сюди, поміж стелажами, між консервами і банками.
— Він самовпевнений, Даріусе! — шепотіла вона. — Дуже самовпевнений. Ти бачив, як він мінився, коли збагнув, що Меґі вдалося те, що він роками даремно намагався зробити? Він напевно ж хотів би від неї дізнатися… — вона різко зупинилась і поглянула на Даріуса, — як їй це вдалося.
Даріус припинив помпувати.
— Так! Але для цього Меґі має бути тут.
Вони переглянулися.
— От ми це й зробимо, Даріусе! — прошепотіла Елінор. — Ми переконаємо Орфея вичитати Меґі, а потім вона вичитає з книжки Мортимера і Резу, тими ж словами, які він використав для неї! Ось так має бути! Так!
Вона знову забігала туди й сюди, як пантера з вірша, який вона так любила. От лише погляд її вже не був безнадійний. Вона мусила облаштувати все майстерно. Орфей розумний. «Ти теж розумна, Елінор, — промовляла вона до себе. — Просто спробуй!»
Вона не могла нічого з собою вдіяти, вона мусила знову думати про те, як Мортола дивилась на Мортимера. «А що, коли вже запізно, що, коли?.. Ні!»
Елінор випнула підборіддя, розправила плечі і впевнено покрокувала до дверей підвалу. Вона постукала долонею по лакованому в білий колір металу.
— Гей! — закричала вона. — Гей, Ґевале! Відчини! Я мушу поговорити з цим Орфеєм! І негайно.
Та за дверима і не поворухнулося — і Елінор знову опустила руку. На мить у неї промайнула жахлива думка про те, що обидва втекли і залишили їх зачиненими… А тут унизу немає навіть консервного ножа! Що за сміховинна смерть! Померти з голоду серед купи консервних бляшанок. Вона підняла вгору обидві руки, щоб знову потарабанити в двері, як почула кроки, що віддалялися вгору по сходах від підвалу до передпокою.
— Гей! — закричала вона так голосно, що Даріус за її спиною здригнувся від переляку. — Гей, ти, Ґевале, зачекай! Відчини! Я мушу поговорити з Орфеєм!
За дверима панувала тиша. Елінор сповзла на коліна просто під дверима. Вона відчувала, як Даріус підійшов до неї і несміливо поклав руку на плече.
— Він повернеться, — тихо сказав він. — Принаймні вони ще тут, правда? — Потім він повернувся до надувного матраца.
Та Елінор сиділа, притулившись спиною до холодних дверей підвалу, вслухаючись у тишу. Тут унизу не було чути не те щоб пташки, навіть якогось цвіркуна.
«Меґі вичитає їх, — думала вона. — Меґі їх поверне! Та що, як її батьки вже давно?.. Хибна думка, Елінор. Хибна».
Вона заплющила очі й чула, як Даріус помпував матраца.
«Я б відчула! — думала вона. — Так, власне. Я б відчула, якби з ними щось сталося. В усіх оповідках так про це написано, не можуть же всі вони брехати!»
Табір у хащі
Мені здавалося, що чув промову в кожнім цоканні його:
Я страшно хворий, хворий, хворий;
О смерте, хутко позбав мене болю, болю, болю.
Реза не знала, як довго вона там просиділа, просто сиділа у напівтемній печері, яка служила шпільманам місцем для сну, і тримала Мо за руку. Шпільманка приносила їй щось поїсти, та забігало дитя, притуляло вухо до стіни і слухало, що вона тихо розповідала Мо: про Меґі з Елінор, Даріуса, бібліотеку і книжки, його майстерню, в якій він їх лікував від хвороб і ран, таких самих страшних, як і в нього… Якими дивовижними, напевно, здавалися шпільманам її історії з іншого, ніколи не баченого світу. І яким дивовижним, напевно, їм спочатку здавалося те, що вона розмовляла з кимось, хто так нерухомо лежить із заплющеними очима, ніби ніколи більш не відкриє їх.
Стара повернулась до Каприкорнової фортеці з трьома чоловіками, п'ятою була біла жінка, яка саме з'явилася на сходах. Шлях був не дуже довгий. Коли вони увійшли до табору, Реза побачила поміж дерев вартових, які охороняли калік, старих, жінок з дітьми і тих, хто просто спочивав від неспокійного мандрівного життя.
— Від Принца, — мовив шпільман, коли Реза запитала, звідки їжа й одяг для всіх цих людей. А коли вона запитала, якого Принца він має на увазі, у відповідь чоловік поклав їй на долоню чорний камінь.
Вони звали її Кропивою, стару, яка так несподівано з'явилася біля брами Каприкорнової фортеці. Кожен поважав її, але й остерігався. Реза мусила їй допомогти, коли вона припікала рану Мо. Їй все ще було моторошно, коли вона згадувала про це. Потому Реза допомогла старій перебинтувати рану, запам'ятавши всі її вказівки.
— Якщо за три дні він ще дихатиме, то, можливо, виживе, — сказала вона, перш ніж знову залишити Резу саму в печері, яка захищала від диких тварин, сонця і дощу, але не від темних сумнівних думок і страху.