Реза давно не бачила жодної білої жінки, проте збудила одну зі шпільманок, які запропонували змінити її вночі. Потому, переступаючи через сплячих, вийшла надвір.
Місяць світив крізь щільний листяний дах яскравіше за будь-який смолоскип. Кілька чоловіків сиділи навколо вогню. Реза нерішуче підійшла до них, у сукні, яка навіть не пасувала до тутешніх умов, яка навіть для шпільманки вважалася закороткою, бо не доходила до кісточок, і до того ж була подерта…
Чоловіки витріщились на неї, недовірливо і допитливо.
— Чи є серед вас Хмароходець?
Невисокий худорлявий чоловік, беззубий і напевно набагато молодший, аніж виглядав, штовхнув ліктем у бік шпільмана, що сидів поруч із ним.
— Чому питаєш? — Обличчя було привітне, а погляд насторожений.
— Кропива каже, він може передати від мене звісточку.
— Звісточку? Кому? — Він витягнув ліву ногу, потер коліно так, наче те йому боліло.
— Він — вогнедув. Вогнерукий його ім'я. Його обличчя…
Хмароходець провів пальцем по щоці.
— …Три рубці, я знаю. Що ти хочеш від нього?
— Я хочу, щоб ти відніс йому оце! — Реза опустилася на коліна біля вогню і залізла до кишені своєї сукні. Трохи паперу й олівця вона завжди мала при собі, роками вони замінювали їй язика. Тепер її голос повернувся, та для звістки Вогнерукому дерев'яний язик був корисніший. Тремтячими руками вона почала писати, не зважаючи на недовірливі очі, які стежили за її рукою, ніби вона робила щось заборонене.
— Вона вміє писати, — зауважив беззубий.
В його голосі прозвучав осуд. Колись давно, дуже давно, Реза сиділа на базарах, у місцинах по той бік хащі, у чоловічому одязі, з коротко постриженим волоссям, бо не знала іншого способу заробити на хліб — письмо заборонено жінкам у цьому світі. Покаранням було рабство, і Реза стала Мортолиною рабинею, бо саме вона знайшла її маскування та отримала дозвіл взяти її з собою до Каприкорнової фортеці як винагороду.
— Вогнерукому буде нелегко прочитати це, — спокійним голосом заявив Хмароходець.
— Ні, він зможе. Я його навчила.
Як недовірливо вони подивились на неї! Літери. Загадкові речі, інструмент для багатих, задумані не для чарівників і, певно ж, не для жінок…
Лише Хмароходець усміхнувся.
— Ви тільки погляньте. Вогнерукий вміє читати, — сказав він тихо. — Гаразд, але я не вмію. Отже, скажи мені краще, що ти написала, щоб я передав йому ще і на словах, у разі, якщо лист загубиться. З написаними словами це може легко трапитися, набагато легше, ніж з тими, що в голові.
Реза поглянула Хмарохідцеві в обличчя. «Ти надто довірлива до незнайомих людей», — як часто Вогнерукий казав їй це, та який вибір вона мала? Реза тихо повторила те, що написала:
— «Любий Вогнерукий! Я з Мо у шпільманському таборі, в непрохідній хащі. Мортола і Баста привели нас сюди, а Мортола… — Її голос відмовив їй, коли вона промовляла це, — Мортола стріляла в Мо. Меґі також тут, я не знаю, де саме, але прошу, знайди її і приведи до мене! Подбай про неї, як намагався оберігати мене. Та остерігайся Басти! Реза».
— Мортола? Чи не так звали оту стару, що бешкетувала у паліїв? — Шпільманові, який про це запитав, бракувало правої руки. Злодій. За крадіжку хліба позбавляли лівої, а шматка м'яса — правої руки.
— Так, кажуть, вона отруїла більше людей, ніж у Змієголова волосся! — Хмароходець підкинув дровеняку ближче у вогонь. — А Баста тоді порізав Вогнерукому обличчя. Він не зрадіє, почувши обидва імені.
— Але ж Баста помер! — вставив беззубий шпільман. — І про стару те саме казали!
— Розповісте про це дітям, — сказав котрийсь, що повернувся до Рези спиною, — щоб вони краще засинали. Такі, як Мортола, не вмирають. Вони самі вбивають.
«Вони мені не допоможуть! — подумала Реза. — Ні, після того, як почули обидва імені». Єдиний, хто дивився на неї до певної міри привітно, був чоловік, одягнений у червоно-чорні кольори вогнедувів. А Хмароходець усе ще розглядав її, ніби не знав, що й думати про неї та про її звістку. Та зрештою він мовчки забрав у неї з рук листа і заховав до торбини, яку носив на паску.
— Гаразд, я передам Вогнерукому твоє повідомлення, — сказав він. — Я знаю, де він.
Він їй допоміг. Реза не могла в це повірити.
— Дякую тобі. — Вона знову підвелася, хитаючись від утоми. — Як гадаєш, коли він отримає звістку?
Хмароходець потер коліно.
— Спочатку треба підлікувати ногу.
— Звісно. — Реза проковтнула слова, якими хотіла благати про терміновість. Тільки не підганяти, бо ще передумає. Хто тоді шукатиме для неї Вогнерукого? Дровеняка розтріскалася в полум'ї і посипала розжарені іскри їй до ніг. — Не маю чим тобі заплатити, — сказала вона, — та, може, візьмеш ось оце. — Вона зняла з пальця обручку і простягнула її Хмарохідцеві. Беззубий так жадібно розглядав золоту прикрасу, ніби сам охоче потягнувся б до неї рукою, та Хмароходець похитав головою.