— Ні, забудь про це, — сказав він. — Твій чоловік хворий, віддавати обручку — приносить нещастя, чи не так?
Нещастя. Реза поквапливо натягнула каблучку назад на палець.
— Так, — пробубоніла вона. — Так, ти маєш рацію. Дякую тобі. Я тобі дуже дякую!
Вона зібралася йти.
— Гей, ти! — Шпільман, який тоді відвернувся від Рези, поглянув на неї. На правій руці він мав лише два пальці. — Твій чоловік… він має темне волосся. Темне, як кротяче хутро. І він високий, дуже високий.
Реза розгублено поглянула на нього.
— Так?
— А ще рубець. Саме там, як у піснях. Я бачив його. Кожен знає, звідки він у нього: Пси Змієголова вкусили його туди, коли він полював на дичину поблизу Сутінкового замку і забив одного з оленів, білого оленя, якого вбити має право лише Змієголов.
Про що він каже? Реза пригадала слова Кропиви: «Розумно було б з твого боку запобігти, щоб інші побачили рубець на його руці».
Беззубий сміявся.
— Послухайте-но Двопалого. Він вважає, що там у печері лежить Сойка. Відколи це ти віриш у дитячі казки? Може, ще і його пір'яна маска з ним?
— Звідки мені знати? — гиркнув Двопалий. — Чи я його сюди привів? Та я вам кажу, це він!
Реза відчула, як пильно розглядає її вогнедув.
— Я не знаю, про що ви кажете, — мовила вона. — Я не знаю ніякого Сойки.
— А, он як? — Двопалий схопив лютню, яка лежала поруч із ним у траві. Реза ще ніколи не чула такої пісні:
Як вони всі витріщилися на неї! Реза відступила крок назад.
— Я мушу повертатись до свого чоловіка, — сказала вона. — Ця пісня… не має нічого спільного з ним, повірте мені.
Вона спиною відчувала їхні погляди. «Забудь про них, Резо! — подумала вона. — Вогнерукий отримає твоє повідомлення, решта не має значення».
Жінка, яка зайняла її місце, мовчки підвелася і знову лягла до інших людей. Реза настільки знесиліла, що ледь трималась на ногах, опускаючись на коліна на вкриту листям долівку. Знову виступили сльози. Вона витерла їх рукавом, занурила обличчя в тканину, яка пахла чимось настільки знайомим… будинком Елінор… старою канапою, на якій вона сиділи з Меґі та розповідала їй про цей світ. Реза схлипувала так голосно, що боялася збудити когось. Вона затисла рукою вуста.
— Резо? — Це було щось подібне до шепоту.
Вона підвела голову. Мо дивився на неї. Він дивився на неї.
— Я чув твій голос, — шепотів він.
Реза не знала, що їй робити: сміятися чи плакати. Вона схилилась над ним, цілуючи його обличчя. Сміялась і плакала.
План Феноліо
Дайте мені шматок паперу й олівець, і я переверну світ.
Після свята в замку минуло два дні, два дні, за які Феноліо показав Меґі кожен куточок Омбри.
— А от сьогодні, — сказав він, коли вони зібралися йти після сніданку, — сьогодні я покажу тобі річку. Це крутий узвіз, трохи неприємний для моїх старих кісток, та в іншому місці ніде більше так спокійно не поговориш. Якщо нам пощастить, ти зможеш там побачити русалок.
Меґі залюбки побачила б русалку. У непрохідній хащі, в каламутному ставку вона знайшла одну-єдину русалку, і то, щойно віддзеркалення Меґі з'явилося на воді, вона втекла. Але про що Феноліо хотів спокійно поговорити? Здогадатись було не важко.
Що цього разу вона має вичитати з книжки? Кого і звідки? З іншої оповідки Феноліо? Стежка, якою він повів її донизу, звивалася вздовж крутоберегих ланів, на яких на вранішньому сонці, згорбившись, працювали селяни. Як це, напевно, тяжко — зібрати з кам'янистого ґрунту досить врожаю, щоб вижити взимку. А до того ж усі ці таємні їдці, що прикладалися до мізерних запасів: миші, борошняні хробаки, личинки і мокриці. Життя у світі Феноліо було набагато складніше, проте Меґі здавалося, що його оповідка з кожним наступним днем сповивала її серце чарами, липкими, як павутиння, і водночас принадними…