Бальбулюс слухав його, не змінюючи виразу обличчя.
— Який незвичний погляд на речі, Чорнильний ткачу! — сказав він. — Щодо мене, то я набагато кращої думки про безсмертність моєї роботи, аніж про шпільманів. Але чому ви зараз не йдете до Віоланти? Певно, вона скоро має йти, щоб вислуховувати селянські скарги або ж купецькі лементування щодо розбійників з битого шляху. Наразі майже неможливо знайти годящий пергамент. Його крадуть, а потім пропонують на базаpax за шаленими цінами! Чи ви собі уявляєте, скількох кіз необхідно забити, щоб викласти вашу оповідку?
— Для кожного розгорту близько однієї, — сказала Меґі і вловила на собі ще один крижаний Бальбулюсів погляд.
— Розумна дівчинка, — сказав він таким тоном, що його слова радше скидались на образу, аніж на схвалення. — А чому? Бо ці дурні козарі женуть отари по реп'яхах та колючих чагарниках, не думаючи про те, що козяча шкіра потрібна для письма!
— Хм, я ж вам невпинно пояснюю, — сказав Феноліо, підводячи Меґі до дверей бібліотеки. — Папір, Бальбулюсе. Папір — це сировина майбутнього.
— Папір! — Бальбулюс зневажливо чмихнув. — Чорнильний ткачу, ви ще божевільніший, ніж я думав.
Меґі відвідала з Мо стільки бібліотек, що збилася з ліку. Чимало бібліотек були більші, але навряд чи якась була краща за бібліотеку Тлустого князя. По ній було видно, що вона колись була улюбленим місцем господаря. Тут стояв лише один бюст Козимо, з білого каменю, до якого покладено трояндовий цвіт. Килими, які прикрашали стіни, були кращі за ті, які висіли у тронному залі, свічники важчі, кольори тепліші, і Меґі побачила достатньо речей у Бальбулюсовій майстерні, щоб припустити, які скарби її оточували тут. Скріплені ланцюжками, вони стояли на полицях, не так, як у бібліотеці Елінор, корінець до корінця, а обрізом догори, бо там знаходилася назва. Перед полицями рядами стояли бюрка, напевно, призначені для найновіших скарбів. Скріплені ланцюжками, як і їхні сестри на полицях, книжки лежали на бюрках накриті, щоб сонячні промені не потрапляли на Бальбулюсові зображення, а бібліотечні вікна було завішено важкими полотнищами. Очевидно, Тлустий князь знав, як згубно сонячне світло впливає на книжки. Лише дві книжки було розгорнуто. Перед однією з них стояла Бридка, так низько схилившись, що мало не торкалася сторінок носом.
— У Бальбулюса все краще й краще виходить, Бріано, — сказала вона.
— Він жадібний! Перлину за те, що він впускає вас до бібліотеки вашого свекра! — Її служниця стояла біля іншого вікна, виглядаючи надвір, а Віолантин син смикав її за руку.
— Бріано! — вередував він. — Ходи вже. Яка нудьга. Ходімо зі мною на подвір'я. Ти обіцяла.
— За перлини Бальбулюс купує нові фарби! За що ж іще він може їх купити? Золотом у цьому замку платять ще лише за статуї небіжчика. — Віоланта здригнулася, коли Феноліо зачинив за собою двері. Усвідомлюючи свою вину, вона сховала книжку за спиною. Лиш як побачила, хто перед нею стоїть, напруження з обличчя зійшло. — Феноліо! — сказала вона і прибрала з чола пасмо мишастого кольору. — Це треба так мене лякати? — Родима пляма на її обличчі була схожою на відбиток лапи.
Феноліо, всміхаючись, поліз до торби на паску.
— Я вам дещо приніс.
Віоланта жадібно схопила зелений камінь. Її руки були малі й пухлі, як у дитини. Вона знову поквапно розгорнула книжку, яку сховала за спиною, тримаючи берил перед одним оком.
— Бріано, ходи вже, а то накажу обрізати тобі волосся! — Якопо схопив служницю за волосся і потягнув за нього щосили, що вона аж скрикнула. — Мій дідусь так само робить. Він чикрижить волосся наголо шпільманкам і жінкам, які живуть у хащі. Він каже, що вночі вони перетворюються на сов і кричать попід вікнами, поки хтось не помре в ліжку.